Таємниче полум'я цариці Лоани

Амалія сказала, що на горище ведуть сходи у лівому крилі. Я враз уявив собі старі дерев’яні гвинтові сходи, але, на мій подив, сходинки виявилися виточеними з каменю і дуже зручними. І як я второпав пізніше, інакше й бути не могло, бо ж як інакше вони б знесли туди увесь той мотлох з дідового кабінету?

Наскільки я міг згадати, на горищі я ніколи не був. Та, власне, як і у льосі. Звісно, про льохи багато чого кажуть: вони бувають підземні, похмурі, сирі, там завжди холодно, і треба брати із собою свічку чи ліхтарик. Старовинні готичні романи багаті на потаємні підземелля, де похмурими криптами кружляє монах Амброзіо[145]. Природні льохи-підземелля, як печера Тома Сойєра. Загадкова сила темноти. У всіх будинках є льох, але не в усіх є горища, передусім, якщо це міський будинок з пентхаусом. Проте жодної розповіді, в якій би йшлося про горище, у світовій літературі немає. То як тоді назвати оце? Вісім днів на горищі? Так, мені пригадалася назва, але більше — ні слова.

Одначе попри те, що я не обійшов усе горище у цьому будинкові за раз, цілком зрозуміло, що воно простягається над усіма трьома крилами будівлі. Вхід знаходиться з фасадного боку, а далі піддашшя йде вглиб, де простір розбивається на стежини, розділяючи горище частково стінами, частково старими металевими стелажами чи пошарпаними комодами на своєрідні сектори, коридори безкінечного лабіринту. Пройшовши ліворуч і повернувши кілька разів урізнобіч, я вткнувся носом у вхідні двері.

Перші враження. По-перше, парко, втім, це природно, адже я під дахом. Далі світло: воно ледве просочується частково крізь слухові вікна, які можна помітити з начільного боку будівлі та які захаращені різноманітним хламіттям, що накуплене поряд. А тому вони видаються чимось на кшталт жовтуватого прошарку, у котрому безладно метушаться корпускули, а отже у навколишній темноті відбувається така сама метушня: монади, сім’я первісних атомів у броунівському русі, тільця, що рояться у безвісті, — хто ж про них писав, Лукрецій? Час від часу сонячний промінь відбивається у скельці хисткого буфета чи широкому обрамленому дзеркалі, котре, якщо глянути на нього з іншого боку, ніби прихилилося до стіни, і навколо починають стрибати сонячні зайчики. А іноді промінчики пробиваються крізь віконця верхнього світла, потьмянілі через краплі дощу, що омивали скельця знадвору, вкривши їх зашкарублими намиваннями дощу — землею, листям, — крізь які ще досі могло пробиватися сонячне проміння, лишаючи на долівці яскраво-світлі плямки.

Врешті, різноманіття барв. Завдяки горищним балкам, то тут, то там нагромадженим ящикам, картонним коробкам, залишкам розламаних комодів, на піддашші почуваєшся, як у теслярській майстерні — навколо переважають найрізноманітніші відтінки коричневого: від жовтого, як чиста нефарбована деревина, блідо-сірого відтінку клена чи темно-коричневого від облупленого лаку на комодах до кольору, слонової кістки з папірців, що вивалюються з коробок.

І якщо підземелля — це ворота пекла, то горище провіщає дещо потьмянілий рай, де у запорошеному сяйві сонця блукають привиди. Смарагдово-зелені Єлисейські Поля, у яких, однак, немає жодної зеленої цятки, а тому, потрапивши сюди, почуваєшся чи то в засохлому тропічному лісі, чи то в очеретяних хащах, чи то в занадто паркій сауні. Раптом я подумав, що не лише льохи подібні до материнської утроби з навколоплідними водами, горища теж сповнені її життєдайним, майже цілющим теплом. У цьому заллятому світлом лабіринті, де варто лишень збити кілька плиток черепиці, і опинишся просто неба, віє ароматом затхлості, затишку і безтурботності.