Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
Ця історія просто списана з мого життя. Прийти від трухлявих манускриптів до скарбів капітана Флінта! Врешті я не витримав і пішов за ґрапою, яку зауважив у схованці за сервантом Амалії. Тож далі пригоди відважних піратів я запивав чималенькими ковтками домашньої оковитої. П’ятнадцять чоловік на скриню мерця, йо-хо-хо, і ще пляшка рому.
А наступним моїм скарбом була «Історія Піпіно, що народився стариганом, а помер дитиною» Джуліо Джанеллі. Кілька днів тому ця історія вже виринала з моєї пам’яті, але тепер я прочитав деякі подробиці: на столику біля глиняної статуетки старого чоловічка залишили люльку, в якій був ще гарячий жар, і вона вирішила вдихнути життя в це бездушне глиняне створіння. З фігурки народився старець. «Puer senex», «Старий юнак» — частовживаний прийом в античній літературі. Наприкінці Піпіно вмирає у колисці, а феї зносять його на небеса. Хоча моя власна версія була мені більше до смаку: Піпіно приходить у світ в одній головці капусти й помирає знову ж таки у капусті. Але хай там якою була справжня історія, вона тотожна моїй власній подорожі у дитинство. Може, й я, повернувшись до витоків свого життя, розчинюся в Нічому (чи в Усьому), як старець Піпіно.
Увечері на зв’язок Вийшла Паола. Турбувалася, чому я так довго не виказую ознак життя.
— Я увесь в роботі, робота просто кипить, — відповідав я, — а за тиск не переймайся — все в нормі.
Наступного дня я знову порпався у шафі. Цього разу вона була вщерть повна романів Сальґарі[149]. Поміж цвітастих і яскравих обкладинок була одна похмура, з просто-таки лютими картинками — «Чорний корсар». Герой зображався з чорною, як у ворона, чуприною й акуратно окресленим на журливому обличчі яскраво-червоним ротом. Роман «Два тигри» про Сандокана — лютий вираз обличчя малайзійського принца, а поряд з поглядом, сповненим млості, стоїть Сурама. А ще — човни праос із Малайзійських піратів». Дідусь збирав усі видання: іспанські, французькі, німецькі переклади. .
Мені важко сказати, чи то я дійсно Щось Згадував, чи просто витягував зі своєї паперової пам’яті, позаяк про Сальґарі й сьогодні говорять на кожному розі, а відомі критики й нині друкують кілометрові статті, просякнуті ностальгічними спогадами про дитячі роки. Кілька тижнів тому я чув, як мої онучата теж горлали: «Сандокан, Сандокан» — і, гадаю, почули вони про нього з телека. Однак і не приїжджаючи до Солари, я міг би власноруч написати цілісіньку енциклопедичну статтю про Сальґарі.
Звісно, у дитинстві я жадібно ковтав ці книжки, але наразі, якщо навіть запрацювала моя особистісна пам’ять, я цього не вгадаю, адже все плутається зі спогадами суспільними. Дуже ймовірно, що ті ж самі книжки, що справили на мене незабутнє враження у дитячі роки, зараз легко дозволяли мені поринути у мій безособистісний, дорослий досвід.
За невгамовним внутрішнім покликом я пішов дочитувати майже всього Сальґарі до виноградника (та пізніше я переніс його в спальню, де й перечитував протягом наступних кількох вечорів). Поміж виноградної лози було страшенно спекотно, хоча палюче сонячне проміння загартувало мене до пустельного пекла, прерій і охоплених вогнем гаїв, до тропічних морів, де, огинаючи береги, маневрують ловці трепангів. Раз по раз, зводячи чоло, щоб витерти піт, я бачив поміж виноградної лози і віття дерев, як даленіє з-за пагорбів величезний баобаб, помбо неосяжних розмірів, на кшталт тих, у яких потопала хатинка Джиро-Батола, мочарі мангрових дерев, плоди з пальмових дерев з мучнистою м’якоттю і легким присмаком мигдалю, священну смоківницю чорних джунглів. Я майже чув музику рамзинґи, і видавалося мені, що ще мить — і з виноградних лоз вислизне чималенька льоха бабіруса, яку можна буде засмажити на вогнищі, уткнувши в землю пару покручених гілляк. О, як би я хотів, щоб якось на вечерю Амалія приготувала блачанґ — малайзійську страву, якою так пишаються малайці: суміш розтертих разом маленьких рачків та риби, яку лишають підгнивати під сонцем, а потім засолюють. Навіть сам Сальґарі називав це «бридким їдлом».
Певно, саме через такі гастрономічні нахили я, за словами Паоли, полюбляю китайську кухню. Особливо смакують мені акулячі плавці, гнізда ластівок (зібрані з гуано), морські вушка (що огидніше тхнуть ці молюски, то більше я раюю).
Проте, окрім смаковитості блачанґу, що ще зауважувала і що відчувала «Італійська молодь», читаючи Сальґарі, де зазвичай героями були чорні, а лиходіями — білі? Мерзотниками були не лише англійці, але й іспанці (як же я, певно, палко ненавидів маркіза ді Монтелімара!). Одначе, якщо у цій книжечці Чорний, Червоний та Зелений корсари були італійцями, до того ж графами Вентімілья, то інших сміливців звали Кармо, ван Штіллер і Янес де Ґомера. До португальців слід було ставитись прихильно, бо вони були трошечки фашисти. Чекайте, а хіба іспанці фашистами не були? Може, моє серце калатало, вискакуючи з грудей, через хороброго Самбільйонґа, що гатив з гармати картеччю, і мені було геть по цимбалах, на якому із Зондських островів він народився. Серед Каммамурі та Сайодани один був герой, а інший — злодюга, але ж обидва були індіанцями. Напевно, Сальґарі неабияк заплутав мої дитячі погляди на культурну антропологію.
Далі з дна шафи з’явилися на білий світ журнали і книги англійською. Багацько випусків «Стренд Меґезін», у яких було повне зібрання пригод Шерлока Холмса. Звісно, у ті часи англійської я не знав (Паола розповідала, що вивчив я її лише в юності), та, на щастя, там було чимало перекладів. Проте, на жаль, італійські видання не мали ілюстрацій, тож, мабуть, я, прочитавши переклад, шукав відповідні картинки в оригіналі «Стренду».
Я перетяг усього Холмса до дідового кабінету. Атмосфера в цій кімнаті була ненапруженою, більш подібною до тієї, яка була у кімнатці з каміном на Бейкер-стрит, де ґречні джентльмени сиділи за спокійними розмовами. Все це так різнилося з похмурими підземеллями і моторошними клоаками, якими шмигали герої французьких романів-фейлетонів. У тих нечастих випадках, коли Шерлока Холмса зображали з націленим на зловмисника пістолем, він, ледь виставивши праву ногу й руку, стояв, немов виліплена скульптором постать, з воістину джентльменською статечністю.
Я відчув майже нав’язливе, шалене бажання знову роздивитися малюнки, де Холмс, здебільшого сидячи, розмовляв із Ватсоном чи іншими персонажами: у залізничному купе, в екіпажі, перед каміном, у кріслі, вкрившись білим пледом, у кріслі-гойдалці біля столика з лампою, з якої, може, теж падало зеленувате світло, ледь відчинивши комод, чи коли стояв, читаючи листа, або розгадуючи загадкове зашифроване послання. Ті образи ніби промовляли до мене: de te fabula narratur[150]. Цим Холмсом був я: цієї самої миті він намагається розгадати і відновити послідовність давно минулих подій, про які раніше він зовсім нічого не знав. Він зачинився вдома і, можливо (хіба можна переглянути кожну сторіночку?), теж сидить на горищі. Ми обидва сидимо непорушно і, сховавшись від світу навколо, розгадуємо голі знаки. Зазвичай Холмсу вдавалося віднайти приховане подвійне дно. Але чи я на це спроможний? Принаймні перед моїми очима є приклад великого детектива.
Так само як Холмс, я був вимушений боротись із туманом. На підтвердження досить було будь-де розгорнути «Етюд у багряних тонах» або «Знак чотирьох»:
За вікном стояв вересневий вечір, десь близько сьомої. Днина була похмурою і холодною, на величне місто спустився густий і вологий туман. Тьмяні, брудного кольору хмари нависали над мокрими брудними вулицями. Уздовж Стренду замість ліхтарів проступали розмиті плями, що кидали слабкий круглястий відблиск на в’язку бруківку. Жовте світло з вітрин мерехтіло у туманному, сповненому випарів повітрі, кидаючи крізь широку залюднену вулицю понурий, викривлений відлиск. Гадаю, у тій неспинній ході облич, зажурених і радісних, виснажених і веселих, що мелькали крізь тоненькі смужки світла, було щось примарне і загадкове.
149
Еміліо Карло Джузеппе Марія Сальґарі (1862—1911) — італійський письменник, автор пригодницьких романів. Далі згадуватимуться кілька його творів.
150
«Quid rides? Mutato nomine de te fabula narratur» (лат.) — «Над чим ти смієшся, лиш зміни ім’я — про тебе йдеться». Квінт Горацій Флакк, «Сатири».