Таємниче полум'я цариці Лоани

Книжки у червоних палітурках навряд чи були моїми. Ймовірно, вони мені перепали від діда або дядько з тіткою принесли їх до моєї кімнати, як то кажуть, задля годиться. Це було все зібрання Жуля Верна з колекції «Хетзель», у червоній обкладинці із золотим обрізом, розмальоване із золотавим тисненням на палітурці й корінцях. Імовірно, саме на цих книжках я вчився французької, і тому я з насолодою кинувся на найнезабутніші моменти: Нед Ленд дивиться в ілюмінатор «Наутілуса» на величезного спрута, повітроплавальний апарат Робура-Завойовника, розцяцькований технологічним начинням, повітряна куля, що падає на Таємничий острів («Ми підіймаємося?» — «Ні, навпаки, ми опускаємося! Ба навіть гірше, пане Сайресе, ми падаємо!»), величезний снаряд, націлений на Місяць, Гроти в центрі Землі, Керабан та впертюх Мішель Строґофф...

Хтозна, скільки ночей я не спав через ті картинки, що повсякчас поставали на темному тлі, сповнені білуватих прогалин, накреслені непевними чорними штрихами. Світ, де немає хроматичних зон, однорідне тло, де є лише графіка, дряпання, штрихи, сліпучі полиски там, де відсутнє штрихування. Світ очима тварин, такий, яким сприймає його ’їхня сітківка. Можливо, саме так бачать навколишній світ воли, собаки чи ящірки. Світ, що можна підгледіти крізь вузесенькі шпарини жалюзі. Через ці оферти я вступав у чорно-білий світ художніх вигадок, потім відводив очі від книги і, поранений палючим сонячним промінням, знову тікав у глиб книжок, немов морське створіння, що занурюється у підводну глибочінь, де більше неможливо розрізнити барви світу. Цікаво, чи вже відзняли кольорові фільми за творами Жуля Верна? Що ж стане з вернівським світом без гравіювань, без розтушувань, які пропускають світло лише там, де гравіювальник залишив жолобки чи, навпаки, опуклості?

Дід носив оправляти й інші книги цих часів, але над усе піклувався про потерті ілюстровані обкладинки «Собору Паризької Богоматері», «Графа Монте-Крісто», «Трьох мушкетерів» та інших шедевральних творів масового романтизму.

А ось дві книги «Капітан Сатана» видавництва «Сонцоньо» італійською та французькою мовами (в оригіналі «Les ravageurs de la mer» — «Морські грабіжники») Жаколіо. Ілюстрації цілком тотожні, бозна, якою мовою я читав цю книжку. Хоча достеменно знав, що десь там є дві невимовно жахливі сцени. В одній з них лихий Надод одним ударом сокирою розрубує голову доброго Гаральда, а потім убиває ще і його сина Олафа; а на іншій Ґуттор, кат, хапає голову лиходія Надода і стискає її своїми дужими руками, аж поки мозок бідолашного не прискає до стелі. І в обох, у жертви і в ката, очі майже вилазять з орбіт.

Переважна більшість подій розгортається в укритих кригою морях, огорнених завісою північного туману. Небо має перламутровий відтінок, хоча на тлі білосніжної криги видається туманно-каламутним. Завіса сірих випарів помалу відступала, втрачаючи свій сіруватий відтінок, поволі перетворюючись на густо-молочну, вода стала надзвичайно гарячою... Дрібний-дрібний сірий пил, подібний до попелу, сиплеться на човен... З глибочини океану підіймається яскравий відблиск, магічне світло. Нестримна лавина білого попелу, крізь блискавичні зникаючі прогалини угадуються нечіткі й непевні обриси. Невимовно височезна постать, закутана в саван, зі сліпучо-білим, як незайманий сніг, обличчям. Але стривайте, це зовсім інша історія. Мої вітання, добродію Ямбо, ви маєте короткочасну пам’ять. Та хіба не ці образи явилися тобі в перші миттєвості після того, як ти прийшов до тями, і хіба не ці слова першими злетіли з твоїх вуст у лікарні? Ймовірно, це з Едґара По. Але чи не тому ці цитати з По закарбувалися у твоїй універсальній пам’яті, що ти в дитинстві бачив їх у своїх мареннях про білясте море капітана Сатани?