Таємниче полум'я цариці Лоани

Але найбільше мене ошелешили бібліотечні полиці, теж із червоного дерева, що оперізували кімнату вздовж стін, хоч і були практично порожніми. Лише подекуди задля годиться стояли кілька книжечок, подібно до того, як робить поганенький дизайнер, що залишає замовнику декілька книжечок, аби у того була ілюзія освіченості, і стало ще місця для лалікських ваз, африканських фетишів, срібних тарілок і кришталевих карафок. Але у цій кімнаті такого непотребу не було навіть і близько: лише старі атласи, французькі журнали на крейдяному папері, «Новітній тлумачний словник Мелці» 1905 року видання, а також словники з французької, німецької, іспанської, англійської мов. Видається малоймовірним, щоб такий книголюб і колекціонер, як дідусь, жив поміж порожніх полиць. І дійсно, на одній з поличок у посрібленій рамці стояла світлина. Певно, знімок був зроблений у кутку кімнати саме у годину, коли надвірне сонце заливало своїм промінням письмовий стіл. Дідок мав дещо скуйовджений вигляд, сидів у самій сорочці й жилеті, ледь виглядаючи з-за кіп чернеток, якими був завалений його стіл. Він сидів на тлі полиць, напхом напханих книгами, серед яких виднілися стоси безладно накиданих газет. А на долівці — ще кілька кіп, певно, то були журнали, а також купа ящиків, напханих якимось іншим макулатурним мотлохом, куди, мабуть, зібрали увесь непотріб, який шкода було викидати на смітник. Імовірно, саме таким був дідів кабінет за його життя — комірчина рятівника будь-якого паперового мотлоху, який уже давно б потрапив на смітник: трюм корабля-привида, «Летючого голландця», що перевозив забуті документальні артефакти хвилями морських просторів, де залюбки можна загубитися, заховатися у стосах і в’язках паперу. Де ж поділися всі ці скарби? Безперечно, поважні поціновувачі порядку здихалися геть усього, що перетворювало порядок на безладдя. Що, продали все першому ж лахмітнику? Чи не після цього грабунку я більше не міг бачити ці кімнати, так уперто намагаючись забути Солару? Хтозна, скільки всіляких дивовиж я разом з дідом пізнавав саме в цій кімнаті. Навіть цю, останню зачіпку, щоб урешті впіймати своє минуле за хвіст, і ту в мене поцупили...

Вийшовши з кабінету, я відчинив двері до кімнати в глибині коридору. Вона була ще меншою, але вбраною не так просто. Меблі у кімнатці були світліших тонів, ймовірно, зробив їх якийсь місцевий тесля, дещо простакуваті, але для хлопчачого помешкання — саме те, що треба. У кутку стояло невеличке ліжечко, а в самій кімнаті було багато книжкових стелажів, майже порожніх, виднілося лише кілька покинутих книжок у червоній палітурці. Посеред гарно впорядкованого письмового столу — чорна шкіряна вставка, недалечко — така сама, як у бібліотеці, зелена лампа. А на стіні, прибита парою гвіздків, висіла картинка, від якої в мені знову зажевріло таємниче полум’я. Це було щось на зразок музичної партитури чи рекламного плаката нової пластинки «Як у польоті», хоч я знав напевне, що йдеться про фільм. Я враз упізнав Джорджа Формбі[140], а радше його конячу посмішку, згадав, що співаючи він акомпанував собі на укулеле.

Я знову бачив перед очима, як він на скаженому мотоциклі з візком влітає в сінник і під ґвалт і квоккання курей вилітає з іншого боку, а полковник, що сидів поряд у візку, у руці тримає яйце. «Ось тобі великодня писаночка». А потім старезний літачок, у якому він опинився цілком помилково, падає штопором униз, потім насилу здіймається в небо, а врешті йде на віраж, що переходить у пікірування — ото сміхота, просто лопнути можна. «Я тричі його дивився, тричі поспіль, — майже горлав я. — Це найкумедніше з усіх кінів, які я бачив за життя». Я знову і знову торочив «кінів», так само неправильно відмінюючи слово, як це, певно, робили тоді. Втім, у селі досі кажуть саме так.

Безсумнівно, це була моя кімната і мій кабінет, але, окрім кількох нагадувань про це, решта була суцільною пусткою, немов у кімнаті великого поета у будинку-музеї, куди запрошують до розглядин за квитками, в якій усе відтворено достоту так, щоб ви пройнялися духом безсмертя. «Саме у цій кімнатці він склав «Осінню пісню», «Фермопільську оду», «Гондольєр, що помирає». А як же він, Великий Поет? Та його вже немає більше з нами. Він висох у двадцять три через сухоти осьдечки, просто на цьому ліжку. А погляньте на фортеп’яно, воно й досі відкрите, достоту, як він його лишив того дня, останнього на цій землі, бачите? На ньому й досі видно краплину крові, що впала з його змарнілих, зблідлих губ, коли в останню мить життя він грав «Криваву прелюдію». Ця кімнатка зберігає згадку про його коротку земну путь, те, як схилявся він над своїми вистражданими чернетками. А де ж чернетки? У бібліотеці Римської колегії, глянути на них можна лише з дозволу його діда. А де ж дід? Помер, царство душі його».

Осатанілий, я побіг коридором до вікна і, визирнувши на подвір’я, загорлав, звучи Амалію:

— Чи ж таке можливо, — лементував я, — що в моїй кімнаті немає ані моїх книг, ані іграшок, ані жодної іншої речі, що нагадувала б про моє там перебування?!

— Але ж пане Ямбо, ви жили там, коли ще вчилися в університеті! Вам тоді було років з шістнадцять-сімнадцять. І що, ви гадали, що й досі гратиметеся дитячими іграшками? І як вам таке спало на гадку тепер, півстоліття ж минуло?

— Та дарма. Але як щодо дідового кабінету? Там же, напевно, було до біса речей. Де ж вони всі поділися?

— Нагорі, на горищі, все забрали на горище. Ви пригадуєте, де у нас горище? Воно схоже на цвинтар і наганяє на мене сум, тому я піднімаюся туди лише задля того, щоб поставити блюдечка з молоком. Навіщо? Бо як трійкові наших котів закортить молочка, то вони й побіжать нагору, а мимохідь і мишенят поганяють. Це ваш дідусь вигадав. Казав, що на горищі багато книг та газет, тож треба якось мишам прочуханки давати, бо, знаєте, у селі що не роби, а вони все своє... А як ви виростали, всі речі помалу переїжджали на горище, ваші і маленької панночки, вашої сестрички. А як ваші дядько з тіткою доклалися до старого крила... звісно, моя хата скраю, але краще б вони нічого не чіпали. Та вони все перекроїли. Наказали все хламіття віднести на горище. Певна річ, що той поверх, де ви зараз стоїте, став скидатися на цвинтар, а коли ви повернулися сюди з пані Паолою, ніхто не хотів морочитися з тими кімнатами, тож ви перебралися до іншого крила. Звісно, воно не так подібне до панських шат, але з ним легше було впоратися, тож пані довела його до ладу, надавши їм божеського вигляду...

Отже, якщо я хотів, зайшовши до цього старого крила, опинитися у печері Алі-Баби, що кишить старовинними амфорами, вщерть повними золотих монет, і літаючими килимами, які самі стеляться під ноги, то ми з Паолою обоє пролетіли. Скарбниця виявилася порожньою. Може, мені варто піднятися на горище, повернутися сюди з усім тим старим мотлохом і розкласти все так, як було колись? Так, але для цього я маю знати, як було колись, — для чого ж ще я затіяв усю цю клопітню, як не для того, щоб це згадати?

Я знову пішов до дідівського кабінету і лише зараз зауважив, що в кутку на столику стоїть програвач. Не якийсь там допотопний грамофон, а нормальний програвач із вбудованими динаміками. За дизайном, десь п’ятдесятих років. На сімдесят вісім обертів. То що, дідусь, значить, слухав платівки? Певно, збирав їх так само, як і інший мотлох? Тоді де ж вони? Теж на горищі?

Я почав гортати французькі журнали. Друк розкішний, у квіткових орнаментах, кожна сторінка виконана як мініатюра, а ще — кольорові ілюстрації у стилі прерафаелітів — блідолиці пані ведуть бесіду з лицарями Святого Ґраалю. Усередині журналів — розповіді і статті, тексти, обрамлені віньєтками із плетеним лілієподібним стеблом, а поряд — світлини з жіночою модою, але вже у стилі «арт деко» — неприродно сухоребрі панянки, стрижені під хлопчиків, убрання з шифону чи з вишивкою шовком на шовку, із заниженою талією, відкритою шиєю і широким вирізом на спині. Вуста криваво-червоні, як свіжа рана, тримають довгий мундштук, випускаючи ліниві блакитнуваті димові хмаринки, пані вбрані у дамські капелюшки з вуаллю. Тодішні художники вміли передати аромат жіночої пудри.