Після війни. Історія Європи від 1945 року

Але замість того, щоб засудити румунських диктаторів, західні уряди всіляко їх підтримували. Після того як Румунія пішла всупереч радянському вето й офіційно визнала Західну Німеччину в січні 1967 року, відносини покращилися ще більше: приїхавши до Бухареста в серпні 1969 року, Річард Ніксон став першим президентом США, який відвідав комуністичну державу. Національний комунізм («Він, можливо, й комуняка, але він наш комуняка») спрацював на користь Чаушеску: невдовзі Румунія стала першою державою Варшавського договору, яка приєдналася до Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі (у 1971 році), Світового банку та Міжнародного валютного фонду (у 1972 році), отримала торговельні преференції Європейської спільноти (у 1973 році) та статус держави найбільшого сприяння ООН (у 1975 році)[319].

Західні дипломати думали, що те, що вони бачили в антиросійських диктаторах Бухареста, було зародками нового Тіто: стабільного, надійного та більш зацікавленого в місцевій владі, ніж у завоюванні світу. Принаймні в одному вони не помилялися. Тіто і Чаушеску, так само як Кадар і неосталіністська верхівка в НДР, успішно оминули підводні камені 1960-х. Кожен із них у свій власний спосіб утвердив владу та контроль над своєю країною, зберігаючи принаймні modus vivendi з Москвою. Комуністичним лідерам у Варшаві та Празі це не вдалося.

Мирне завершення польської смути в 1956 році мало свою ціну. Одночасно з послабленням режиму для католицьких закладів і письменників у часи Гомулки опозицію всередині Партії суворо придушували. Польська об’єднана робітнича партія залишалася глибоко консервативною, хоча їй і вдалося уникнути жорстоких чисток у сталінські роки. Партійна верхівка, яка боялася повторення заворушень 1956 року, сприймала кожен критичний прояв щодо своєї політики як пряму загрозу своїй владній монополії. Як наслідок, інтелектуали-«ревізіоністи» перебували в глибокому відчаї — не тільки щодо режиму загалом, а й у зв’язку з втраченою можливістю повернути в іншому напрямку, незавершеною справою Польського жовтня.

Улітку 1964 року двоє студентів-випускників Варшавського університету Яцек Куронь і Кароль Модзелевський написали наукову роботу, яка критикувала політичну й економічну систему Польської Народної Республіки. Їхня дисертація була зразково марксистською і за тональністю, і за змістом, але це не стало на заваді їхньому виключенню з партії та Союзу соціалістичної молоді, а також тому, що в офіційних колах їхню роботу розкритикували за поширення антипартійної пропаганди. У відповідь вони написали до партії відкритого листа, який подали до партійного осередку Варшавського університету в березні 1965 року. У листі автори описали бюрократичний, диктаторський режим, глухий до інтересів будь-кого, крім панівної еліти, яку він обслуговував, його бездарне керівництво бідним робітничим населенням і заборону будь-якої критики та незгоди. Єдиною надією Польщі, за висновком Куроня і Модзелевського, була справжня революція, що спиралася б на робітничі ради, свободу преси та ліквідувала б політичну поліцію.