Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Але, дійсно, я довів цим «щурам», що тов. Андрія недурно прозвали вікінгом. Перш за все я дістав собі Белу. Говорили – рабин рвав пейси. Всім на диво, широко розгорнув я свої матеріяльні бази. І як американський «король», сідає зрештою на яхту й їде на тропіки, так і я в експресі рушив оглядати республіканську екзотику.
Південь манить концентрацією фарб.
Два роки я шумував… Життя пінилось. Але третій рік застає, коли «шклянку з-під вина розбито», кольори притерто, а мене раптом вивіяло. Я почув порожнечу, потім спізнав нудьгу. І трагічно побачив, що, власне, сталось. Інстинкт жахнувся над безоднею, де я опинився, й прижмурив очи; а потім – те, що зразу.
Звичайно, ніхто не знає нічого. Навіть Бела.
…Коротко, «суть» можна сформулювати так: зі своїх пліч я скинув вагу сучасності.
В цих словах стільки трагізму, як в океані води. Жити – значить творити свою епоху. Доля небагатьох! Масове життя – перевидання попереднього. Тому стільки тут безнадійності і нудьги, і дійсної нісенітниці.
Творити епоху – реалізувати вкладений у нас потенційно сенс, звільнити, розвинувши, багатотоннажну динаміку живої в собі – в крові й нервах – енергії, для цього варто народитись. Народження викупає себе.
Колись бачив я малюнок: senator romanus часів пізньої імперії. На обличчі – могутність розпусти. В набряклих віях, в очах, повних, мов болото, гнилих блисків і чорного, демонічного спокою; в безвладних губах сенатора, п’яних і цинічних, проглядала така страшна сила бруду, що я почув… заздрість до сенатора. Стиль абсолютно неповторний… Щось подібне можливе тільки раз в історії, коли сама епоха готує тріумф розбещеності. Сенатор вражав силою смислу, своєю історичною доцільністю.
Раніш «його» не було й більше ніколи не буде. Він був прекрасний могутністю повної реалізації себе самого, як історичного феномена. Тепер я все це зрозумів, коли пішов упоперек до своєї епохи.
Власне, я вбив себе. Тепер я – тінь.
Гордість і сила «короля» обернулись проти нього.
«Страшний як Комінтерн», – так десь сказав якийсь поет. Незначному поетові вдалося в двох словах підважити вагу нашої епохи.
Комінтерн і страшний! Страшний концентрацією величезних в собі сил, що наростають грізно, щоб ударити в бетон капіталу й знести його.
Наша епоха дає широчезні розрізи контрастів; шумливі й рясні зсуви мас потрібують чітких і в сміливих мірилах закреслених планів: революції й комунізму. На черзі дня – ряд грандіозних вибухів, щоб потім скувати землю в один залізобетон. Комінтерн знаменує наш день. Саме тим, що він страшний.
Часто я спиняюсь перед портретом Леніна й задивляюсь на нього.
Фігура проводиря метнулась у гострім патосі напруги. Погляд з магічною силою надхнення пронизливо ріже далі. Винуватою й побитою собакою стою я перед ним, і радий, що він не дивиться на мене. І думаю про мілкі води, куди скерував я свою путь; думаю довго, а потім важко відходжу.
Сакраментальні слова: «р-раз і назавжди» я сказав товаришам так різко, що вони й досі дзвенять у голові й болюче ляскають по ногах коня моєї гордості, що ладен уже впасти додолу.
Скільки серед громадян СРСР свідомих і несвідомих прихильників дурнуватої благодушності, що готові вже перейти на стан задоволеного спокою і вмоститись так, щоб не різало під боках!.. Ніби червоний тигр обважнів, зледачів, став сантиментальним і дає себе гладити й розчісувати!
Я стріваю їх, цих веселих і ситих, на кожнім… на кожнім кроці. І що дико – серед партійців навіть. Коли доводиться розмовляти з такими, я хмурюсь і завжди хочеться роздавити їх силою свого презирства…
Завтра рушаю з Криму в Туркестан… Заверну в Харків…
– Pardon! Дозвольте припалити.
Тов. Андрій кинув барабанити пальцями по шибці й обернувся.
– Прош…
Згорда він глянув. Фігура в кепі прикурювала й з цікавістю приглядалась до тов. Андрія, похапливо кліпаючи очима. Зустрівши погляд тов. Андрія, «кепі» враз здав назад, одвернувся й, не подякувавши, швидко вийшов з коридору.
Тов. Андрій напружив лоба. «Що за притча?» Асоціяції швидко заворушили лапками в пам’яті. «Невже?.. Гм! Оригінально! Романтика в експресі!»
Хвильку тов. Андрій вагався. Потім твердою ходою теж пішов зі свого вагона. Тов. Андрій став високо на дверях, і скло його пенсне весело блиснуло.
«Кепі» сидів «готовий», ніби на найближчій станції він мав висаджуватись: комір пальта піднятий, на колінах – жовтий чемоданчик. Пара чорних очей бистро зиркнула на тов. Андрія й ураз завмер, наче не було точки опору, поривчастий рух.