Невідоме Розстріляне Відродження

Одного разу Фріда, піймавши мене на неправильнім перехресті двох вулиць, урочисто, надхненно і разом розгублено оповіла новину: «Варя йде заміж!»

Але це не справило жодного ефекту.

– Ну що ж? – кисло відмовив я. – Бажаю і т. д. Вітайте.

Моє життя, очевидно, поверталось поволі під новий знак зодіяку. І моя фігура починає тут затуманюватись на екрані подій.

Майбутнє одруження Варі мало статися інтересним із тих невеличких суперечностів, що наївно закреслились ще спочатку.

Він – наречений – був хлопчина двадцяти двох років, учень із губпартшколи, Кім – так звався. Чорноволосий, стрункий, серйозний. Серед ріжних теорій, робот, книжок, лекцій, що в суворім порядкові розміщались у нього в голові, знайшов чільне й блискуче місце собі Варін образ, і з прямолінійністю партійця Кім вирішив, що Варя – його майбутня дружина. Серйозно він освідчився, а як Варя одповіла нерішучо «не знаю», попросив руки в мамаші.

Майбутність Кіма, як партійця, і той факт, що й тепер він, крім помешкання й повного утримання, лічивсь десь на посаді, вирішили справу. Кіма було прийнято за сина, а проти Варі мобілізовано цілу систему умовлень, впливів та роз’яснень…

Варя слухала й не йняла віри: вона – наречена! І перед нею скоро стала така антиномія: Кім, безумовно, хороший хлопчик. Тільки ж чи любить вона його? Ні… ні трохи. Зате в них буде своя кімната, канареєчне господарство, будуть ходити подруги і заздрити. Приємно… Але ж… І Варя вагалась. Мамаша бачила, що Варя не серйозно ставилася до діла й цілими ранками то вмовляла ніжно, то сичала. Потім діло дійшло до бойкотів, навіть Варю почала обминати ранкова чашка чаю з повітряним бутербродом. Тоді Варя виходила було з дому, блукала годинами попід вітринами, розглядаючи дитячі цяцьки і не знала, що їй робити. Зрештою, історія набирала докучливого характеру і закликала до сліз.

А Кім – регулярно, щосереди й щосуботи – заходив до їхнього помешкання, за чаєм детально розповідав про шкільні та службові справи, а як залишався з Варею тет-а-тет говорив, наївно й серйозно, про свої погляди на одруження, про чесне й робоче життя, про дні впорядковані за НОПом та раціонально. Він звертався до Варі на «Ви» й не насмілювавсь поцілувати їй ручку…

Тут я врізався частиною своєї орбіти в заплутаний космос Варіних нерозумінь.

– Е, дурниці, – безжурно затарабанив я: – звичайно, виходь… А то – можна й почекать. В чому справа?

Був вечір синє-льодистий, немов підсніжник угорі притишеною ракетою, і лився часом журний передзвін журавлів. І ми ходили довго, довго… На другім поверсі терплячий Кім чекав Варю додому, а вона за моєю допомогою, декорувала його молодими, ніжними ще й ніби золотими ріжками. Певне, я не думав, про що говорив, бо на прощання Варя, усміхаючись, одповіла мені: «Ну, звичайно, я піду заміж. Що значить?» Але при цьому так задиркувато-весело підморгнула мені, що розшифрувати все це можна було тільки так: «хоч ти й дивак і ексцентрик і майстер „заливать галоші“, але я розумію тебе чудесно».