Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– С-сволота… Мало не відкусив пальця… Амба! Розправився, як кухар з картоплею.
– Що ти зробив?
– Позбавив усіх від шпигуна… Звільнив світ від зайвої стерви…
Я сказав:
– Стьопка, не помилився часом? Може??
– Нічого не «може». Він доніс… Увесь час він шпигував. Його мали за придуркуватого, думали, що він слів не розуміє нашої мови, а він цим користувався. Помітив я випадково – щез вночі: вкрив барахло своє мішком, ніби він на місці. А повернувся години через півтори. Днів через два випороли Кузьміна. Сплю я погано і таки визнав: як лише щезне Хабібулін, за кілька днів когось або порють, або до контррозвідки. Щез він і перед тим, як Дашковського заарештували. Іноді вночі, ніби шукаючі запалити, лазив по кишенях. І нарешті після Андрія я впевнився, що Хабібулін шпигує. Сьогодні остаточно запевнився, бо до «обходу» він щез, щез і нині, але вже за грішми. Але бовдур, так жлоб знахабнів, що навіть грошей не заховав. Я спершу бахнув йому по кумполі. Очманів він, а я обшукав його. Знайшов три пачки керенок. Ось вони. І, вже, тоді – ясне діло за дихало і… як гадюку з мішка витрусив… Борсався… кусався… мало не пощастило йому скрикнути… Але впорався…
І засипаючи, він радісно промимрив:
– Амба… Не піде вже… Замів, падлюку…
Спав спокійно й солодко.
Бринів світанок.
Лежав татарин синій, з перекривленим від жаху обличчям, і вилупленими, шкляними очима. І язик висолопив майже до підборіддя, а з вуст тоненькими, бридкими ниточками звисала слина. Але не було ні жалості, ні остраху.
Тільки гидливість.
Дмитро Борзяк
Народився 25 жовтня 1897 р. в селі Пищики Іркліївського (нині Золотоніського) району. Батько майбутнього прозаїка мав 200 десятин землі й брав великі підряди на будівництво залізниць.
Дмитро закінчив Золотоніську класичну гімназію (1915), в якій свого часу навчалися також М. Драй-Хмара, Наталя Лівицька-Холодна. Відтак Д. Борзяк вступив на медичний факультет Київського університету, де власне й усвідомив себе українцем, брав активну участь в «Українській студентській громаді».
Чим займався він у роки громадянської війни – невідомо. У 1921 р. Д. Борзяк повернувся до Золотоноші, де зайнявся сільським господарством, давав приватні уроки з математики. З 1923 р. він знову у Києві і повністю віддається літературній роботі.
Незабаром вийшло кілька збірок його прози. У 1928 р. він уклав договір із Державним видавництвом на видання книги «Руйнування Батурина», але почати писати не встиг. Його у 1929 р. заарештували у зв’язку з процесом СВУ. Через кілька місяців Д. Борзяк вийшов на волю. Однак про продовження літературної роботи не могло бути й мови. Життєві обставини письменника неухильно погіршувалися. Після арешту Зерова Борзяк усвідомив невідворотність власної трагедії. Так воно й сталося: 21 квітня 1938 р. письменника, який на той час займався фізичною працею, заарештували.
31 грудня 1938 р. Д. Борзяка засудили до розстрілу. Однак 5 травня 1939 р. Верховний Суд СРСР визначив інше покарання: 10 років ув’язнення й 5 років заслання.
Д. Борзяк помер того ж року від невиліковної хвороби.
Тов. Андрій
Тов. Андрій протер пенсне, хмуро глянув і встав.
Два плакати на стінах та барвисті обкладинки журналів у кіоскові болюче томили око.
До поїзда рівно дві годині. Заля спала. Розмова непманців за столом непомітно втихала, мов кволе дзижчання самовару; всі вони дрімали, куняючи. В проході на великій корзині простягся студент.
Тов. Андрій пройшовся раз, другий.
– Прошу шклянку чаю. І цитрини! – звернувся він до буфетника.
В цей час з жіночого відділу виглянула Бела. Великі лякливі очи несміливо спинились на тов. Андрієві, губи всміхнулися нерішуче.
– Бело! – підійшов тов. Андрій, – кинь дурниці. Я хотів би, щоб ти заснула: до поїзда дві годині. Не вигадуй.
– Ах, André, – і це, як завжди, прозвучало вогко, ніби вона вимовляла: Andrlé. – Я просто так. Я не хочу спати. Ти… ти не гніваєшся на мене? Тобі нічого?
– Ще раз, Бело, – з суворою ніжністю кинув André, – кинь дурниці. Що за вигадки? Ну, йди, дорога, засни.
Бела глянула вірною собачкою, постояла й нехотя зачинила двері.