Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Тов. Андрій, почуваючи себе незвичайно важким, намагався несвідомо ступати обережніше, так наче від нього залежала рівновага вагона.
На площадці проворні сірі гадючки зі свистом мчали в протилежному напрямкові. Скакали зорі.
Тов. Андрій здавив рукою холодний залізний прут.
Думка напинала опуклий парус і, розганяючись, перекреслювала межу за межею.
«Кавказ – зелений. Зеленолісий». Це лишилося в голові. «Крим – синьо-білий». А в Туркестан тов. Андрій їде того, певно, щоб скляними очима подивитись на халати та чалми тубільців. Так само, як він дивився на татар та черкесів. Чи може інтересно побачити, як росте бавовна?
«Хіба в Індію, на Цейлон?» – враз промайнула думка блискучим пером.
Ультрамаринові водяні простори зі сліпучими сонячними переливами, і буйно-зелений тропічний пейзаж всміхнулися золотим просонком і втомно заколивались під свіжими подувами солоного бризу.
Але зразу ж усе посіріло, ніби припало попелом. Простягся нудний, безконечний, сірий проспект.
В купе зчинився галас: товстий джентльмен з саквояжем і золотим ланцюжком убрався за поміччю купленого провідника сюди й гостро сперечався з дамами, очищаючи собі поличку.
Бела прокинулась.
– Andrlé!
Тов. Андрій увійшов, сірий і важкий, як граніт.
– Was? – одривчастим фальцетом звернувсь він до джентльмена. – Встать!
І непман, придушений важкою крицею Андрієвих очей, підвівся… сів, устав…
– Геть! – коротко ляснув наказ.
Тов. Андрій побілів, і губи затремтіли. Бела злякано дивилась на нього. Студент і дами заніміли, мовчазно тулячись до стінок. Джентльмен вилетів ураз…
Бела ніжно голубила хмуре чоло Андрієве.
– Andrlé… моя любов… – шепотіла вона, – що з тобою? Ти ще ніколи не був такий… страшний. Ну, скажи своїй Белі… Скажи все. Я бачу, що тебе щось непокоїть, мій єдиний!
– Дурниці, Бело, – глухо одповів тов. Андрій. – Трохи голова болить, і я теж стомився, як і ти. Заспокойся.
– Е, ні, Andrlé… Чого ти не дивишся на мене?
Тов. Андрій глянув. Бела не витримала тягару каламутного погляду, одвернула очи, міцно стиснула тов. Андрія за шию.
– Чуєш? Не йди нікуди, не ходи. Я тебе не пущу… Чуєш, Andrlé? Я боюсь.
Кавказ. Число неважне.
Аули й гори. Все як слід. Але найвища гора – гора моєї апатії, нудьги.
Навколо – повний жанр, а я дивлюся холодними, ніби чужими очима.
І сухо позіхаю. З «височини кавказьких гір» ще раз оглянув я «гони свого життя»… для того, щоб побачити, що вже бачив.
Чудно. Скільки кілометрів має в собі всесвітній радіус? Але в усій цій безмежності людині призначено топтати одну тільки стежку. Чудно те, що людина задоволена: суб’єктивно відчувається повнота.
Ще виразніше факт стверджується способом від супротивного. Зразу я собою експериментую на всі п’ять трюїзм саме в цей спосіб.
Силоміць я зігнув траєкторію – тепер «хтось» гне мене. Поволі мене вивітрює й розпорошує. В очах пісок, мигтіння нудьги… щелепи аж стріляють… І ходжу я важко, ніби на ногах піраміди.
Один дивак колись сказав мені: «Легко жити з важкою ідеєю». Я одповів: «Віл цю ідею носить на шиї».
Тоді здавалося, що я виконую тільки «перший номер програму», далі стелються обрії, гідні наполеонівських походів. Я вірив у можливість многозначного перифразу самого себе.
Ясніше й конкретніше: я легковажив значення історичної хронології.
Тепер я – «лишний человек». В мені стільки порожнечі, як за межами земної атмосфери: в ній вміщається всесвіт.
…Цілий комплекс фактів спричинився до виходу й розриву з партією. З РКП. Гонор і гордість – гордість провінційного короля (як мене звали) – вели вперед.
– Що таке ваша партія? – питав я. – А не хочете побачить, що таке «я»?
Фаустівська проблема – розгорнути многозначність життя – була повна сенсу. Я думав, що перенести ставку на інші номери зовсім не значить ще втеряти шанса, навпаки – поглибити й відсвіжити його. Тому легко я повернув білета.
– Тов. Андрій – або товариш Андрій (тобто щось подібне до диктатора), або – нам з вами не по дорозі. Компроміс – чуже для нього поняття.
– Але ж подумайте, товаришу, – попередила одна з товаришок, – що примхи річ несерйозна. Ви ж повернетесь іще…
Тоді я, привселюдно, одрізав чітко й коротко:
– Що я роблю – роблю р-раз і назавжди. Будьте певні.
Вийшло по-королівському. На цім – початок кінця.