Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Глухо било в голові. Тов. Андрій вийшов надвір.
Плив здаля низький вітрець і тонко різав крижаним вістрям обличчя й руки. Страшенно багато неба! Ціла зоряна півсфера закреслювалась обрійною смугою.
Тьмяно червоніли вуличні вогники, але нігде жодного руху, зорі й вітрець!
Тов. Андрій спинивсь на краї перону й машинально глянув угору.
Волосожар, коливаючись, уперто брав крутий перегін. Гостро впиналась у небо полярна зоря.
«Все в порядку», – сіро пробігла думка.
Крізь призму апатичного споглядання – зорі і небо – все здалось чимсь миршавим, мов пилюка в повітрі.
В залі з’явився новий пасажир: хлопчина з ціпочком у руках, з торбинкою на плечі.
Тов. Андрій знову пив чорний чай і слухав радісно-спокійну балаканину хлопця.
– Корова? – перепитав тов. Андрій.
– Да, – каже, – корова… зайшла в повітку, і вона не може її вигнать, бо корова б’ється. Я вдягся, засвітив ліхтаря, узяв лозину, пішов. А ніч – темна… перша година! Думаю, хоч подивлюсь, що воно за руда така корова. Одмикаю повітку, придивляюсь обережно, мацаю лозиною. Нема нічого. І тільки тоді я змикитив, у чому справа. «Ну, що? – питає жінка, як вернувся в хату. – Бачив рижу корову?» – і сміється. «Корови, кажу, не бачив, а дурня бачив». Так вона оддячила мені за курицю.
Хлопчина дивився просто в вічі, ніби запрошував тов. Андрія подивуватися разом з ним, яка то розумна та дотепна жінка з його дружини, і як любовно граються вони вдвох у спорт на дурня.
– Такої! – засміявся тов. Андрій. – Слід за це цукерок їй купити.
– Е-е, обіцяв, як буде ярмарок, набрати на кохту; хай одного жде.
Тов. Андрій, прижмурюючи очи, приглядався до свого партнера в розмові й із цікавістю міряв мілизну його радощів.
Поруч з хлопчиною, світлою овечкою, його постать вікінга з важкою і густою кров’ю визначалась могутніми рельєфами. Тов. Андрій ніби знаходив самого себе; і йому не хотілось уставати, коли підійшов поїзд.
В купе тов. Андрій підняв середню поличку й улаштував Белу: укутав ноги шаллю, зверху накинув плед і витяг книжку й шоколад.
Крім них зайшли ще студент і три дами.
– Ну, тов. Бело, – пригладжуючи їй зачіску, нахилився Андрій, – лежіть смирно. На мене, прошу, не дивіться: не варто псувати очей. Гризіть собі шоколад, читайте книжку. Але краще, якби ви заснули.
– Andrlé, – озвалась тихо Бела, – ти помилуй мене.
Лякливі очи широко розкрились, і вона винувато всміхнулась…
– Що-о? – пригрозив тов. Андрій. – Ти забула? Es ist nicht schön – прилюдно.
Він здавив їй ручку й підніс до губів.
– Але ж… ах, Andrlé, – втомно зашепотіла Бела, – це так довго до Туркестану… Мене втомили вагони, станції. Ми спинимось у Харкові?
– Так, спинимось. Там моє хороше дівча спочине. Воно ще любить мікенську скульптуру в пенсне?
І всміхнувшись очима, тов. Андрій несподівано припав до розкритих Белиних губів.
– Ну, тепер спи.
– І ти ж спи, – наказала Бела.
Поїзд рушив. Тов. Андрій попросив дам посунутись, і сів, щоб видно було Белу.
Здавалось, погойдування вагона на рейках розхитувало поволі інерцію сірої, невиразно-тривожної мислі, і яскрава лінія думки про Белу різко позначилася в голові тов. Андрія.
Ще раз він не розумів парадоксу фатума, який поклав на ніжні плечі його дружини цілу гору любові до нього, рокової, безповоротної. І на хвилю почув у собі тов. Андрій тверду, гранітну волю щодо власних зобов’язань перед Белою. Рука напружилась і намітились горді слова: «І хоч би океан став на мене…»
Бела ламала шоколад і, одсуваючи книжку, мрійно задивлялась на т. Андрія, стріваючи крицю його очей. Так, переповнена щастям поцілунку, вона й заснула повільно.
Дами сонно розмовляли. Колеса, мов молодиці на возі, весь час тарабанили між собою й гомінко бігли… бігли, певні, що наженуть того, за ким гналися. Купе дрижало.
Тов. Андрій поглянув скоса і твердо вставив погляд у вікно.
Надворі – тьма. «Тьма… тьма…» – весело цокотіли про те саме колеса вагона.
Тов. Андрій дивився, й поволі скло його пенсне зменшувало радіус кривизни, ламалось, напружувалось, збираючись у гострі, блискучі лінзи. Він потер лоба. Гостро позначилось роздвоєне підборіддя, й губи глухо замкнулись. «Тьма». Чоло тов. Андрія знову похмарилось.
В купе стало душно й тісно: давили невидимі силові лінії, що напружувались безмірно.
Тов. Андрій важко встав і, похитуючись на ногах, не оглядаючись на Белу, вийшов з купе.
В коридорі шуміло. За чорним вікном швидко пливла безконечним ременем чорна смуга. Хитало ще дужче.