Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
І на розі вулиці, де повертати додому, ми завжди спинялись із Варею – чим раз довше, перш, ніж розійдемося.
В світлі цитринової ночі не зимної зими поміж нас плелась легко й невтомно нехитра канітель у стилі рожевих бантиків і за кожним разом у розмові все помітнішим ставав позалаштунковий сенс.
Правда, йшов восьмий рік революції… Але в той самий час, міщаночці Варі, що колись скінчила чотири класи приватньої гімназії, а тепер жила в оточенні мамаші, подруг, «madame» Лірман і з установкою на бюджетне майбутнє, незабаром мав розплющитись вісімнадцятий рік. А це щось значить. Хоч поруч із розмовами про манікюр, про фасони сучасних шубок та про інтересних дам і кавалерів ми вплітали й Леніна, і новий побут, і комсомол…
На око я означив Варю так: аргонавт у Аргентину; маленька авантурниця в поході за набитим портмоне та пригодами, що ведуть до ЗАГСу.
Клацали об панель візники, екранно пливли пішоходи, сяяла електрика… А ми стояли, сміялись і сперечалися, в кого кращі руки…
Варя спершу боялась мене, і говорив я сам…
Потім – насмілившись, вона виявляла страшенно милу ініціативу, розповідаючи мені про здоров’я своєї Норочки та про «добренькую бабушку» і, взагалі, всю нескладну хроніку минулого дня…
І от раз вона так розійшлася, так заграла оченятами і замодулювала своїм тембром, що я – р-раз! – і поцілував її.
Варя враз присмиріла, закрила очи віями й прошепотіла:
– Пустіть…
Але на другий день ми базікали по-давньому, я поцілував її вже двічі, почув знову таке саме «пустіть» і «пустив». Стало ясно, що цього хочуть.
І між нами встановилась «любов».
Це була чудна, ніби сімейна, любов.
Не бідкаючись тим, чи любить Варя ріжні фрази, я «скользіл», не зачіпаючись за гілля любовного красномовства, а коли бачив, що черепашка чогось ніби чекає, я ще більше старався подратувати її неясністю. Я говорив:
– Ах, Варя, любить той, хто страждає…
Вона запитливо зиркала на мене й, нічого не розуміючи, кривилась, крутилась, виявляла нетерплячість, але, не чуючи більше нічого, старалась усміхнутись.
Що до гарантій, я був мовчазний, як камінь…
Зрештою, для Варі я був явище ірраціональне. Говорити по-французькому, вживать такі слова, як «аспект» і т. д. не визначало цілком моєї приналежности до іншого світу…
І, врешті-решт, Варя, не мігши пристосувати до мене тактики, що її наказала їй бабушка, здалась, махнувши на все рукою…
– Хай буде, як є, а що є, побачимо…
І визнавши факт, одкинула, до якогось часу, надії на «dejure»…
Рівночасно ж, вона жваво снувала кокетливе павутиння з ріжними шмендриками з технікумів, профшкіл, вузівниками та іншими. Кожне читання в бібліотеці давало їй з подругами нові знайомства…
Невпинно Варя намагалась затягти мене до себе додому.
– Ну йдемо!.. Так підемо? Ви йдете?
Я відповідав:
– Коли Норочка здорова, мені немає у вас діла.
Просто я ухилявся від «западні»: оперувати в кімнаті під яструбиними поглядами мамаші мені трудно. Тоді моя увага завжди й фатально зосереджується на собачках та котиках…
Але одного разу в суботу, під мряку й мокрий сніжок, Варя, вхопивши за рукав, втягла мене на другий поверх і з тріумфом привела до себе:
– Ось він!
З-за блискучого самовару блиснула хижо – так мені здалося – мамаша: перед нею лежав розгорнутий том Тургенєва.
Я мусив познайомитися з нею, з одною з подруг, з братом Шурою, мадам Лірман, з Норочкою, і сісти до чаю…
Я озирався…
Рештки комфорту офіцерської сім’ї: «вагон» міщанства в запаленій лямпаді, в червоних і потертих портьєрах, у дешевих меблях, фотографіях, грамофоні… вишиваних кругленьких полотнах – справляли недвозначне вражіння.
Мамаша – розмовою й злим, вимученим лицем, доповнювала картину…
– А тепер – полюбуйтесь, – знервованим фальцетом доводила вже мені, хоч я зовсім не суперечив, – їсти нічого – а плати… Продала речі – оддай фінінспекторові… Ти… ти… і давай… давай… А де взяти? ріжні хлопчаки позаймали посади… от і Шура…
Шура сидів мовчки й палив махру.
Все зло було від фінінспектора, і злидні сьогоднішнього дня рішуче закликали до портмоне швидкої допомоги.
Бо коли Варя, – почервоніла й з огоньком у очах – поклала, забувшись, зайву ложку цукру в чай, мамаша грізним поглядом застерегла свою Варюшу: «Варко».
І вже я повинен був перекинути свою шклянку, щоб припинити дискусію.