Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Юринець підвів голову і трохи тремтячим, але дзвінким голосом сказав:
– Добре… пане… (звернувся до полонених). Прощайте, хлопці! Бажаю вам кращої долі, товариші. Вона таки буде…
– Іді… – підштовхнув його конвоїр.
– Одну мить… (і вже йдучи). А хто дбає не за себе лише, – вислідіть шпигуна і…
– Мовчать!
– З дороги… щоб не було… гірше.
– Заткнуть єму глотку!
У повітрі майнув приклад, і Юринець замовк. Проходячи повз сестру, він тепло й ніжно вимовив:
– Прощайте, сестро… Дякую вам за все і за ласкаві слова, і за турботи про нас… Спасибі, сестро Віро…
Пішов далі. Усією істотою Віра шарпнулась уперед до Юринця. Руки її, ледве помітно для інших, підвелися і простяглися, губи болісно тремтіли напіврозтулені. Кам’яна, вона з божевільною тоскністю, уся застигла в бажанні востаннє (і, може, вперше) стиснути в обіймах засудженого, припасти до його обличчя сірими вустами, крикнути йому якесь слово, зупинити, повернути його. І рвалася, і не мала сили зійти з місця. І вже, коли Юринця вивели, вона впала навколюшки коло якогось хворого, й низько звішена голова її смикалася в судорогах. «Обхід» тривав…
– Ето? – запитав офіцер контррозвідки, кивнуши на викликаного Дашковського.
– Такой же… Єму-то і пісалась в карцер запіска…
– Д-да… Что ж… взять в контрразвєдку. Бєз плєтей…
Дашковський, смертельно блідий, метнувся, очима почав когось шукати і зупинивши шукання на мені, з нелюдським болем, надтріснуто сказав:
– Лев… Лев… Як мені жити хочеться! Коли б ти знав, як люблю я жити…
Я ж молодий… я не жив ще… я…
По обличчі полилися сльози, підборіддя затремтіло. Дашковський хитнувся, але втримався на ногах і, відштовхнувши конвоїра, що хотів підтримати його, закричав:
– Геть! Геть! Втримаюсь! Сволота! Гадюки ви! Я жити, жити хочу!!! Я боюсь смерти, але умру, тремтючи від жаху, а прохання про помилування від мене ви не почуєте… Ходімте! Ведіть! Ведіть! Ведіть! Але буде час – і вас також поведуть. Поведуть! Поведуть!..
І вже з-за дверей долітали до нас його хоробливі, гістеричні викрики, повні зненависті, бажання помститися.
У третьому місці, вказавши на чотирьох, Знаменський сказав:
– Подготовка к побєгу… – І розсунувши полонених, підвів офіцера до стінки: – Вот здєсь оні спалі… Ей, Петров, раздвінь-ка солому… Вот-с половіца… д-да… поднімаєтся… а вот начатий подкоп. Об остальних соучасніках нєізвєстно.
– Ім? – лаконічно запитав уповноваженого.
– Д-да… здєсь ясноє дєло… – знову понюхавши порошка, відповів офіцер, – смертная казнь бєз суда… Наказаніє плєтьмі… Но пусть посідят, пока с тємі нє покончім… Дня два-трі… Дальше…
Викликали ще з 6–7 чоловік. Але цих викликано за дрібниці – хто на роботі щось «дєрзкоє» сказав конвоїрові, той грубо відповів «делікатному» Зотову. Лише одному вирікли 35 батогів. На «молитві» веселий, атеїстичний хлопець замість «Отче наш» заспівав… «в бога отца і в матер божію». Це почув Зотов, але тоді не дізнався, хто співав. Вирікаючи порку, контррозвідник зауважив:
– В другой раз – за такую виходку жізнью заплатіш.
І несподівано якось тепло й простодушно всміхнувся, дивлячись на засудженого:
– А скажі, всьо-такі, пареньок, ну на кой чорт тєбє нужно било сморозіть такую діч, да єщо в строю?
Усміхнувся і полонений:
– А чому ж я повинен дерти горло за для такого доброго «Отця Небесного», що навіть чвертки хліба не дасть, як його не прохай про «насущний»… Набридло вірити в Бога, хліба вимолювати, бо все рівно не зійде з неба і не накаже давати біленький пайок… От і вилаявся, – мо, думаю, хоч це на нього вплине… По-доброму не хоче, давай по-земному пославословлю тебе Господи.
– Боїшся поркі?
– Нічого, пане офіцере… За кожним канчуком молитиму в Бога здоров’я… на п’ятому – для когось іншого… не для себе. Не послухає, може, інше щось краще допоможе…
– Що? Наприклад, «товаришу»?
– Ріжні є… З заліза роблять і хрести, і держаки для нагаїв, і нагани гарні… Усе можна із заліза зробити.
– Да ти, я віжу, развесьолий парєнь… Ну-с, с табой пагаворім єщо, a пака прібавім єщо п’яток…
– Спасибі…
– Нє стоїт…
Нарешті горніст заграв збори.
Виладнались. Уже сутеніло, важкий туман розповзався по землі, в’їдався в усю істоту, душив. Низько літали чорні ґави, хрипкими криками ріжучи туман.
На вокзалі видко чекав відправки якийсь ешелон. Переливаючись одноманітністю, непрудко й дерев’яно через паркан доносились штучно-бадьорі слова пісні, яка безнадійно й тупо запевняла, що салдатові, мовляв, гвинтівки замінюють жінок, «бєлиє палаткі» – матерів, шаблі – сестер і т. інш. І якось незграбно, дивно було чути цю пісню, під мотив якої зараз жорстоко битимуть людей, людей, з числа яких шестеро після бійки підуть за ґрати, а звідси у зашморг.