Сага про Форсайтів

І вона цмокнула його в голову.

— А яке варення?— запитав він.— Я вже стомився чекати.

— Агрусове й суничне.

Чудово! І те, й те його найулюбленіше!

Коли Бела пішла, маленький Джон цілу хвилину сидів спокійно. У великому холі було тихо, і через відчинені двері у східній стіні він бачив один із своїх кораблів-дерев — бриг, який поволі плив по верхньому лужку. У дворику лежали косі тіні від колон. Маленький Джон устав, перестрибнув через одну з них і обійшов іриси, що цвіли навколо басейну з сіро-білого мармуру. Квіти були гарні, але, на жаль, майже не пахли. Він спинився біля відчинених дверей і визирнув надвір. А що... а що, як вони не приїдуть! Він чекав їх так довго, що йому здавалося — він не переживе цього, і його увага відвернулася від такої можливості і зосередилась на порошинках, які плавали в синюватому сонячному промінні. Піднявши руку, він спробував їх схопити. Белі слід було б почистити тут повітря від пилу! Але, може, це ніякий не пил, а часточки сонячного проміння, і він подивився надвір, чи й там таке саме проміння. Ні, не таке. Він пообіцяв, що сидітиме тихо в холі, але це було йому просто не під силу; і, перейшовши посипану жорствою алею, він ліг на траві. Зірвавши шість стокроток, він кожній дав ім'я: сер Ламорак, сер Трістан, сер Ланселот, сер Палімед, сер Боре, сер Гавейн — і примусив їх битися парами, аж поки всі вони зосталися без голів, крім сера Ламорака, в якого було найміцніше стебельце, і навіть той після трьох двобоїв розтріпавсь і зігнувся. В густій траві повільно повз жук — траву вже пора косити. Кожна стеблина була наче маленьке дерево, стовбур якого жукові доводилося обминати. Маленький Джон простяг сера Ламорака ногами вперед і торкнув жука. Той злякано кинувся тікати. Маленький Джон засміявся і, втративши до нього інтерес, зітхнув. На душі в нього було порожньо. Він повернувся і ліг горілиць. Від квітучих лип пахло медом, і вгорі розливалася прегарна блакить, на якій де-не-де біліли хмарки, що своїм кольором, а може, й смаком нагадували лимонне морозиво. Він чув, як Боб грав на концертино «Десь на річці Саванні», і на серці в нього стало солодко й сумно. Він ліг долілиць і приклав до землі вухо — індіанці чули, коли хтось наближається, але він не чув нічого, тільки концертино! І раптом, майже несподівано, він почув хрускіт, далекий гудок. Так, автомобіль!.. Вони їдуть, їдуть! Він підскочив, мов на пружині. Чи йому чекати на ганку, чи побігти на горішній поверх і, коли вони зайдуть, вигукнути: «Дивіться!»— й повільно з'їхати поручнями головою вперед? Що робити? Автомобіль з'явився з-за повороту. Вже пізно! І йому залишалося тільки чекати, збуджено підстрибуючи. Автомобіль підкотив до ганку, захурчав і спинився. З нього вийшов батько, достоту схожий на самого себе. Він нахилився, а маленький Джон підскочив, і вони буцнулися. Батько сказав: