Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
— Пообіцяй, що не підеш, поки я проказуватиму молитви!
— Обіцяю.
Ставши навколішки й уткнувшись обличчям у постіль, маленький Джон швидко зашепотів, розплющуючи час від часу око й дивлячись, як вона стоїть непорушно й усміхається.
— Отче наш,— бубонів він останню молитву,— що єси на небесах, нехай святиться мамуся твоя, хай буде царство мамусі як на небі, так і на землі, мамусю нашу насущну дай нам сьогодні і прости нам провини наші на землі й на небі й винуватцям нашим, бо твоє єсть царство, і сила, і слава нині, й повсякчас, і на віки вічні. Амама! Обережно!
Він підскочив і на хвильку завмер у її обіймах. І навіть умостившися в ліжку, не випустив її руки.
— Ти ж не будеш зовсім причиняти дверей? Чи скоро ти ляжеш, мамусю?
— Треба ще сходити вниз, пограти татові.
— О, я тебе почую.
— Сподіваюся, що ні; тобі пора спати.
— Спати можна щоночі.
— Ця ніч така сама, як і будь-яка інша.
— Е, ні, ця ніч зовсім особлива.
— Зовсім особливої ночі люди сплять якнайміцніше.
— Але якщо я засну, мамусю, то не почую, як ти прийдеш до себе.
— Добре, коли я прийду, то зайду сюди й поцілую тебе, і якщо ти ще не спатимеш, то будеш знати, що я тебе поцілувала, а якщо спатимеш, то все одно будеш знати.
Маленький Джон зітхнув.
— Гаразд! — сказав він.— Мабуть, нехай так і буде, як ти кажеш. Мамусю?
— Що?
— Як звали ту, в яку вірить тато? Венера Анна Діомена?
— Ой золотко ти моє! Анадіомена.
— Атож! Але мені більше подобається те ім'я, яке я тобі дав.
— Яке, Джоне?
Маленький Джон відповів зніяковіло:
— Гіневра! Це з «Круглого столу»— я тільки-но подумав, що воно личить тобі, хоча вона розпускала коси.
Материні очі дивилися повз нього, наче пливли в далину.
— Ти не забудеш зайти, мамусю?
— Ні, якщо ти заснеш.
— Добре, домовилися.— І маленький Джон заплющив очі.
Він відчув її уста на своєму чолі, почув її кроки, розплющив очі, побачив, як вона вийшла за двері, й, зітхнувши, знов їх заплющив.
Потім настало Чекання.
Хвилин десять він чесно намагався заснути, рахуючи квіти будяків, що росли довжелезним рядом,— це був давній засіб Да. Здавалося, він рахував кілька годин. Він подумав, що їй, мабуть, уже час прийти. Він відкинув ковдру.
— Мені жарко,— сказав він, і його голос пролунав у темряві дивно, немов чужий.
Чому вона не приходить? Він сів. Треба подивитись! Він устав із ліжка, підійшов до вікна й трохи відслонив завісу. Надворі не було темно, але він не міг розібрати чому: чи то від денного світла, чи від місяця, що був дуже великий. У місяця було дивне, сердите обличчя, наче він глузував із маленького Джона, і йому не хотілося дивитись на нього. Проте, згадавши — мати казала, що місячні ночі гарні,— він озирнувся довкола. Дерева відкидали густі тіні, лужок білів, наче залитий молоком, і видно було далеко-далеко — ой як далеко, аж до кінця світу,— і все виглядало незвичайно, неначе струменіло в непевному світлі. І у відчинене вікно лилися чудові пахощі.
«От якби в мене був голуб, як у Ноя!»—подумав він.
Після цього віршика, який згадався йому зовсім несподівано, він усвідомив, що знизу долинає музика, дуже тиха, чудова! Це грає мама! Він згадав про мигдалеве тістечко, сховане в комоді, й, діставши його, повернувся до вікна. Він висунувся надвір, то жуючи тістечко, то завмираючи, щоб краще чути музику. Да розповідала йому про ангелів, що грають у раю на арфах; але слухати місячної ночі мамину гру, ласуючи тістечком, було, мабуть, багато приємніше. Прогудів хрущ, нічний метелик пурхнув йому в обличчя, музика змовкла, і маленький Джон випростався. Зараз вона прийде! Хай краще не знає, що він не спить. Він ліг у ліжко й накрився ковдрою аж до очей; але між завісами лишилася щілина, крізь яку в кімнату зазирнув місячний промінь. Він упав на підлогу в ногах ліжка, й маленький Джон стежив, як світла смуга поволі поповзла до нього, наче жива. Музика залунала знову, але тепер він чув її ніби здалеку; сонна музика, гарна... сонна... музика... сонна... сон...