Сага про Форсайтів

Саме настав березень, дерева дуже скидалися на корабельні щогли, і для маленького Джона це була дивовижна весна, що подіяла вкрай згубно на його коліна, штанці і терпіння Да, якій доводилося прати й латати його одяг. Кожнісінького ранку зразу ж після сніданку мати й батько бачили з вікна своєї кімнати, як він виходить із кабінету, іде через терасу й вилазить на старого дуба; вираз обличчя в нього рішучий, волосся блищить на сонці. Він починав цим день тому, що в нього не було часу перед уроками побігти далі. Йому ніколи не набридало старе крислате дерево: воно мало грот-щоглу, фок-щоглу, брам-стеньгу, і він завжди міг спуститися фалами — тобто мотузками гойдалки. Після уроків, які закінчувались об одинадцятій, він ішов на кухню, брав тоненьку скибочку сиру, сухар, дві сливи — цих харчів вистачить принаймні для екіпажа шлюпки — і з'їдав це, переносячись уявою в далекі краї, потім, озброєний до зубів рушницею, пістолетами й шпагою, вирушав у далеку ранкову мандрівку по дереву, зустрічаючи дорогою безліч работорговців, індіанців, піратів, леопардів і ведмедів. У цю пору його рідко бачили без тесака в зубах (подібно до Діка Нідгема), а навколо раз по раз ляскали пістони. І багатьох садівників він застрелив жовтим горохом із своєї рушниці. Його життя було сповнене найнебезпечніших пригод.

— Джон просто жахає мене,— сказав батько матері, сидячи під дубом.— Боюся, він стане моряком або якимсь шибайголовою. Чи ти бачиш хоч які-небудь ознаки того, що він любить красу?

— Ані найменших.

— Дяка богові принаймні за те, що його не тягне до колес та двигунів! Я можу стерпіти все, крім цього. Але хотілося б, що він більше цікавився природою.