Сага про Форсайтів

— Це місячний промінь, серденько, освітив твоє обличчя.

Маленький Джон схлипнув у її нічну сорочку:

— Ти ж казала, що він гарний. Ой!

— Не тоді, коли спиш, Джоне. Хто його впустив? Це ти розсунув завіси?

— Я хотів побачити, чи вже пізно; я... я визирнув, я... я чув, як ти грала, мамусю; я... я з'їв мигдалеве тістечко.

Але він помалу заспокоювався, і його охопило інстинктивне прагнення виправдати свій переляк.

— Баба Лі закрутилася в мені й спалахнула полум'ям,— промурмотів він.

— А чого можна сподіватися, Джоне, як ти їси в ліжку мигдалеві тістечка?

— Тільки одного, мамусю: музика стала куди краща. Я чекав тебе — мені здалося, що вже настало завтра.

— Зайчику мій, ще тільки одинадцята година.

Маленький Джон помовчав, потерся носом об її шию.

— Мамусю, тато в твоїй кімнаті?

— Сьогодні ні.

— Можна, я прийду?

— Якщо хочеш, золотко моє.

Нарешті прийшовши до тями, маленький Джон відхилився.

— Ти зовсім інша, мамусю; багато молодша.

— Це через мої коси, серденько.

Маленький Джон узяв їх у руки, густі, темно-золотаві, з проблисками сивини.

— Мені вони подобаються,— сказав він.— Мені ти найбільше подобаєшся саме така.

Схопивши матір за руку, він потяг її до дверей. Коли вони опинилися за порогом, він, полегшено зітхнувши, зачинив двері.

— З якого боку ти хочеш, мамусю?

— З лівого.

— Гаразд.

Не чекаючи ані хвилини, щоб вона часом не передумала, маленький Джон скочив у ліжко, яке здалося йому значно м'якшим, ніж власне. Він іще раз зітхнув, зарився головою в подушку й лежав, споглядаючи битву колісниць, мечів і списів, яка завжди відбувалася на ковдрі, коли дивитися на ворсинки проти світла.

— Насправді ж нічого не було; правда, мамусю?— запитав він.

Мати відповіла, сидячи перед дзеркалом:

— Нічого, крім місяця та твоєї розпаленої уяви. Не можна так збуджуватися, Джоне.

Не спроможний опанувати своїх розбурханих почуттів, маленький Джон відповів хвалькувато:

— Але ж я анітрошечки не злякався!

І він знову почав дивитися на списи й колісниці. Чекання тривало нестерпно довго.

— Ой мамусю, швидше!

— Синку, мені ще треба заплести коси.

— Сьогодні не треба. Адже зранку тобі однаково доведеться розплітати. Я такий сонний, а якщо ти зараз не прийдеш, то сон мій пропаде.

Мати встала, її постать у білому пеньюарі, що спадав рясними складками, з'явилася у тристулковому дзеркалі; він бачив три її відображення, бачив її потилицю, бачив коси, що блищали у світлі лампи, бачив темні усміхнені очі. Все це було зайве, і він сказав:

— Ну йди вже, мамусю. Я чекаю.

— Добре, мій хороший, я іду.

Маленький Джон заплющив очі. Все скінчилося добре, хай тільки вона поспішить! Він відчув, як здригнулося ліжко: вона лягає. І, не розплющуючи очей, він сказав сонним голосом:

— Гарно, правда?