Сага про Форсайтів

Маленький Джон зрозумів: вони не знають, що він сидить під столом, і його охопило зовсім нове почуття збентеження; отож він залишився у своїй схованці, перемагаючи бажання поласувати печерицями.

Так він уперше пірнув у темну безодню життя. Деякий час після того йому не довелося відкрити нічого нового, аж поки одного дня, підійшовши до корівника, щоб випити молока з-під корови, коли Геррет закінчить доїти, він побачив мертве Конюшинине теля. Невтішний, у супроводі враженого Геррета, він побіг до Да, але, раптом збагнувши, що не вона йому потрібна, кинувся розшукувати батька і вскочив у материні обійми.

— Конюшинине теля померло. Ой, ой, воно було таке м'якеньке!

Материна ласка і її слова: «Ну, заспокойся, синочку, заспокойся!»— потамували його ридання. Але якщо Конюшинине теля може померти, то й кожен може,— не тільки бджоли, мухи, жуки й курчата. А воно ж було таке м'якеньке! То було жахливе відкриття — і воно скоро забулося.

Далі сталося те, що він сів на джмеля,— болісне відчуття, яке мати зрозуміла куди краще, ніж Да, потім нічого важливого не відбулося аж до кінця року, коли після одного дня, протягом якого він відчував себе вкрай нещасним, настав приємний час хвороби, котра запам'яталася висипом, лежанням у ліжку й тим, що його годували медом з ложечки й давали безліч мандаринів. Саме тоді світ розцвів. Цей розквіт він завдячував «тітоньці» Джун, бо як тільки став «бідолашкою», вона зразу ж примчала з Лондона, привізши з собою книжки, які колись виплекали її власний безстрашний дух, народжений пам'ятного 1870 року. Далеко не нові, в барвистих оправах, вони розповідали про всілякі захоплюючі пригоди. І вона читала їх маленькому Джонові, аж поки йому дозволили читати самому; тоді вона майнула назад до Лондона, залишивши йому цілу купу книжок. Вони так вплинули на його уяву, що невдовзі всі його думки і мрії цілком заполонили гардемарини, вітрильники, пірати, плоти, торговці сандаловим деревом, залізні коні, акули, битви, татари, індіанці, повітряні кулі, Північні полюси та інші фантастичні принади. Тільки-но йому дозволили встати з ліжка, він перетворив його в корабель і поплив від нього у вузькій ванні через зелене море килиму до скелі, на яку він видерся, тримаючись за ручки шухляд червоного дерева, й, приставивши до ока склянку, оглянув обрій, шукаючи рятівного вітрила. Щодня він робив пліт із вішалки для рушників, чайного підноса й подушок. Він назбирав соку із слив, налив його в пляшечку з-під ліків і постачив пліт запасом цього рому, а також пемікана [60] із шматочків курятини,— він ховав їх під себе, а потім сушив біля каміна,— й лимонного соку проти цинги, який він зробив із мандаринових шкуринок і решток компоту. Якось уранці він зробив Північний полюс з усієї своєї постелі, крім подушки, і досяг його на каное з березової кори — в буденному житті це були камінні гратки — після жорстокого двобою з білим ведмедем, змайстрованим із подушки й чотирьох кеглів, засунутих у нічну сорочку Да. Потім батько, щоб трохи приборкати його уяву, приніс йому «Айвенго», «Бевіса», легенди про короля Артура і «Шкільні роки Тома Брауна». Він прочитав першу з них і три дні споруджував, обороняв і брав штурмом замок Фрон де Бефа, перевтілюючись у всіх героїв роману, крім Ревекки й Ровени, пронизливо вигукуючи: «En avant, de Bracy!» [61] та інші подібні заклики. Прочитавши легенди про короля Артура, він став майже виключно сером Ламораком Галльським, тому що, хоч у книжці про нього розповідалося дуже мало, його ім'я подобалось йому більше, ніж імена інших рицарів; і він мало не заїздив до смерті свого іграшкового коника, озброївшись довгою бамбуковою палицею. «Бевіс» здався йому надто сухим; до того ж йому треба було лісу й тварин, яких не було в дитячій кімнаті, окрім двох котів, Фіца й Пака Форсайтів, які не дозволяли вільності у поводженні з собою. Для «Тома Брауна» він був іще надто малий. Домашні полегшено зітхнули, коли через чотири тижні йому дозволили виходити надвір.