Сага про Форсайтів

Того літа 1909 року прості душі, які вже тоді прагнули спростити англійську мову, не мали, звичайно, уявлення про те, як виникло ім'я маленького Джона, бо інакше вони б оголосили його своїм послідовником. Проте на цьому світі все може бути простіше простого: його справжнє ім'я було Джоліон, а його живий батько й покійний зведений брат давно заволоділи іншими зменшувальними формами цього імені — Джо і Джоллі.

До цього дня батько посідав у його серці те місце, яке лишалося незайняте конюхом Бобом, котрий грав на концертино, й нянькою Да, що по неділях носила фіолетову сукню й у своєму особистому житті, яким час від часу живуть навіть слуги, мала ім'я Спреггінс. Мати з'являлася до нього лише наче уві сні, від неї приємно пахло, вона гладила йому перед сном голівку та інколи підстригала його золотаво-каштанове волосся. Коли він розбив собі голову, вдарившись об гратки каміна в дитячій кімнаті, вона тримала його на руках і вся закривавилась; а коли йому снилося щось страшне, вона сиділа на його ліжку й притуляла його голову до своїх грудей. Вона була дорога йому, але далека, бо Да була така близька, а в чоловічому серці, як правило, знаходиться місце тільки для одної жінки. Що ж до батька, то, звичайно, їх єднали особливі зв'язки, бо маленький Джон збирався, коли виросте, стати малярем — з одною невеликою різницею: його батько малював картини, а маленький Джон хотів білити стелі й стіни, стоячи на помості між двома драбинами у вимазаному крейдою фартусі і вдихаючи чудові пахощі вапна. До того ж батько супроводив його в Річмонд-парк, куди він їздив на конячці-поні, яку звали Мишка, бо вона була мишачої масті.

Маленький Джон народився з срібною ложкою в роті, окресленому пухкенькими вигнутими губками. Він ніколи не чув, щоб його батько чи мати підвищували голос чи то в розмові між собою, чи з ним, чи з будь-ким іншим; конюх Боб, куховарка Джейн, Бела та інші слуги, навіть Да, яка єдина приструнчувала його,— всі вони зверталися до нього особливим тоном. Тому в нього склалася думка, що в світі цілковито й постійно панує благородство і свобода.

Народившися 1901 року, маленький Джон почав пам'ятати себе відтоді, як Англія, видужуючи після бурської війни, цієї скарлатини у тяжкій формі, готувалася до періоду відродження лібералізму. Всяке насильство стало непопулярним, батьки й матері плекали високі сподівання на те, що їхні діти житимуть щасливо. Жаліючи дітей, вони поламали різки й, сповнені ентузіазму, чекали наслідків. До того ж, вибравши своїм батьком добросердого, хорошого чоловіка, якому минуло п'ятдесят два роки і який недавно втратив єдиного сина, а матір'ю тридцятивосьмирічну жінку, чиєю першою і єдиною дитиною він був, маленький Джон вчинив вельми розумно. Він міг би стати чимось середнім між кімнатним песиком і малим тираном, але від цієї долі його врятувало те, що батько обожнював матір, бо навіть Джон ясно бачив: вона не просто його мати, і в батьковому серці він грає лише другу скрипку. Яку скрипку він грає в серці матері, цього він іще не знав. Що ж до «тітоньки» Джун, його зведеної сестри (але такої старої, що вона вже не годилася в сестри), вона його, звичайно, любила, проте була занадто поривчаста. Щиро віддана йому Да мала спартанські нахили. Вона купала його в холодній воді, привчала ходити без панчішок і не дозволяла жалітися. Що ж до наболілого питання про освіту, то маленький Джон був прибічником теорії, яка твердила, що дітей не треба силувати. Він терпимо ставився до мадемуазель, яка приїздила щоранку на дві години навчати його своєї мови, а також історії, географії і арифметики; не заперечував він і проти уроків гри на фортепіано, які йому давала мати, бо вона прагнула зачарувати його щоразу новою мелодією і ніколи не примушувала повторювати ту, яка йому не подобалася, так що він охоче вправляв свої пальці. Від батька він навчився малювати смішні картинки: свиней та інших тварин. Він був не дуже освічений хлопчик. А проте, загалом, срібна ложка залишалася в його роті, не псуючи його, хоча Да часом казала, що спілкування з іншими дітьми дало б йому «велику користь».