Сага про Форсайтів

— Господи! Ну й засмаг же ти, хлопче!— саме те, що й мав сказати; і в серці маленького Джона кипіло сподівання, яке ніколи не згасало,— сподівання чогось бажаного.

Він сором'язливо підвів очі й побачив матір у синій сукні і в синьому спортивному шарфі, пов'язаному поверх капелюшка. Вона усміхалася до нього. Він підскочив якомога вище, обхопив її ногами й притиснувся до неї. Вона ахнула й теж притиснулася до нього. Його очі, цієї миті темно-сині, вдивлялися в її темно-карі очі, аж поки її уста торкнулися до його брови, і, стиснувши її в обіймах, скільки було сили, він почув, як вона зойкнула, засміялася й сказала:

— А ти дужий, Джоне!

Тоді він скочив на ноги й побіг у хол, тягнучи її за руку.

Ласуючи варенням під дубом, він помітив у матері дещо таке, чого, здавалося, досі ніколи не бачив: щоки її, наприклад, молочно-білі, в темно-золотавих косах поблискують сріблясті волосинки, на шиї немає гулі, як у Бели, і вона так м'яко ступає. Помітив він також дрібненькі зморшки, що розбігалися від кутиків очей, і під ними гарні тіні. Вона була дуже вродлива, куди вродливіша за Да, мадемуазель чи «тітоньку» Джун, вродливіша навіть за «тітоньку» Голлі, яка йому дуже сподобалась; вродливіша навіть за Белу, рум'яну, але вугласту. Нова врода матері справила на нього якийсь особливий вплив,-і він їв менше, ніж сподівався.

Після чаю батько пішов з ним у сад погуляти. Вони довго розмовляли про всяку всячину, оминаючи його особисте життя — сера Ламорака, австрійців і порожнечу, яку він відчував останні три дні і яка так раптово заповнилась. Батько розповів йому про місце, що називалося Гленсофентрім, де побували вони з матір'ю, і про карликів, що виходять з-під землі, коли навколо зовсім тихо. Маленький Джон зупинився, розставивши п'яти.