Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Зараз нам хоч убий треба повертатися в Алкалу, — сказав льотчик. — Але десь незабаром зберемося, пограємо ще. Візьмемо з собою Френка й інших наших. Влаштуємо велике грище. Може, вас підвезти?
— Справді. Хочете, підвеземо?
— Ні,— відказав Ел. — Я дійду пішки. Мені недалеко, в кінець вулиці.
— Ну, а ми будемо рушати. Хтось знає нічний пароль?
— Та шофер має знати. Він ще завидна ходив довідувався.
— Вставай, Лисий. П'яна ти морда, бісів сплюх.
— 'А от 1 ні,— обізвався Лисий. — Я майбутній ас Народної армії.
— Асові треба збити десятьох. Навіть і з італійцями. А ти, Лисий, збив тільки одного.
— То не італієць, — сказав Лисий. — То був німець. Ех, не бачили ви, як там, у нього всередині, палало. Справжнісіньке пекло, та й годі!
— Тягніть його звідси, — мовив один з льотчиків. — Це він знову почав змальовувати для своєї мерідіанської газети. Ну, бувайте. Спасибі вам за притулок.
Вони потиснули нам руки й пішли. Я провів їх до сходів. Ліфт уже не працював, і я дивився, як вони спускаються сходами. Лисого вели попід руки, а він тільки головою кивав. Тепер він справді був зовсім сонний.
Ті двоє, що знімали зі мною фільм, усе ще корпіли в. своїй кімнаті над несправною камерою. То була копітка, стомлива для очей робота.
— Як гадаєте, щось вийде? — спитав я.
Вищий на зріст відповів:
— Авжеж. Треба, щоб вийшло. Оце якраз виточую деталь, замість зламаної.
— Що там була за компанія? — спитав другий. — Ми тільки й знаємо, що морочимося з цією бісовою камерою.
— Американські льотчики, — сказав я. — І один мій давній знайомий, він тепер танкіст.
— Добре повеселилися? Шкода, що я не міг прийти.
— Та нібито, — відказав я. — Трохи повеселилися.
— Ідіть лягайте. Завтра всім нам рано вставати. Треба перепочити.
— А вам ще довго длубатись?
— Ет, знов те саме. Ну й кляті ж пружини!
— Не чіпайте його. Як закінчимо, одразу ляжемо спати.
О котрій ви по нас зайдете?
— О п'ятій.
— Гаразд. Тільки-но розвидніє.
— На добраніч.
— Баїий. Поспіть трохи.
— Баїисі,— мовив я. — Завтра треба буде підібратися ближче.
— Еге ж, — відказав він. — Я й сам про це думав. Якомога ближче. Добре, що й ви такої ж думки.
У моїй кімнаті Ел спав у великому кріслі, і світло падало йому на обличчя. Я накрив його ковдрою, але він прокинувся.
— Я вже піду.
— Спи тут. Я накручу будильник і збуджу тебе.
— Будильник може й не задзвонити, — сказав він. — Краще піду зараз. Не хочу спізнитися.
— Шкода, що так невдало вийшло з грою.
— Вони б однаково мене обібрали, — сказав він. — Тим хлопцям тільки дай кості в руки.
— Але ж останнього разу ти сам кидав.
— Вони й тримати мастаки. А взагалі дивні вони люди. Як на мене, зайвого їм не платять. Коли вже йдеш на таке заради грошей, то хоч скільки б за це платили, а все буде мало.
— Хочеш, я проведу тебе?
— Ні,— відказав він, пристібаючи свій великий кольт на грубому брезентовому ремені, що його зняв, коли прийшов після вечері грати. — Ні, тепер зі мною все гаразд. Я віднайшов свою перспективу. Людині завжди треба мати перспективу.
— Я б залюбки прогулявся.
— Не треба. Лягай спи. Я теж, як прийду, ще встигну годин п'ять поспати, доки почнеться.
— Так рано?
— Еге ж. Знімати ще буде темно. То можеш повалятися в ліжку. — Він витяг з кишені шкірянки якийсь конверт і поклав на стіл. — Візьми оце, відішлеш моєму братові в Нью-Йорк. Гаразд? Адреса на звороті конверта.
— Гаразд. Тільки я певен, що не доведеться.
— Еге ж, — мовив він. — Тепер і я не думаю, що доведеться. Але там деякі фотографії і папірці, які їм приємно буде одержати. У нього мила дружина. Хочеш побачити?
Він дістав з кишені фотографію. Вона лежала в його військовому посвідченні.
На фотографії гарна чорнява молода жінка стояла біля човна на березі озера.
— Це в горах Катскілл, — пояснив Ел. — Атож. Мила в нього дружина. Вона єврейка. Отак… — мовив він. — Ну, ти не давай мені знову розпускати нюні. Бувай здоровий, малий. Не журися, Зі мною все гаразд, правду тобі кажу. А от удень, коли вибрався звідти, було справді кепсько.
— Давай я тебе проведу.
— Ні. Тебе можуть затримати, коли йтимеш назад через Пласа-д-Еспанья. Там у декого вночі розладнуються нерви. На добраніч. Зустрінемося завтра ввечері.
— Оце вже інша розмова. Так і треба.
У номері нагорі Маноліта і англієць зчинили неабиякий гамір. Отже, ніхто її не заарештував.
— Авжеж. Так і треба, — сказав Ел. — Та часом три-чотири години йде на те, щоб так настроїтись.