Після війни. Історія Європи від 1945 року

Для багатьох східноєвропейських марксистів сталінізм був трагічною пародією на марксистську доктрину, а Радянський Союз — постійною перешкодою для переконливості проєкту соціалістичної трансформації. Але, на відміну від нової західної лівиці, східні ревізіоністи-інтелектуали продовжували працювати з Комуністичною партією, а нерідко — й усередині неї. Звичайно, почасти це було зумовлено тим, що вони не мали іншого вибору; але певною мірою — і щирими переконаннями. Пізніше цей зв’язок став причиною ізоляції та дискредитації тогочасних комуністів-реформаторів, особливо в очах молодого покоління, яке дедалі більше синхронізувалося з настроями своїх західних однолітків і точкою відліку для якого було не сталінське минуле, а капіталістичне теперішнє. Але з 1956 по 1968 рік період ревізіонізму в Східній Європі надавав письменникам, режисерам, економістам, журналістам і решті невелику підставу для оптимізму щодо альтернативного соціалістичного майбутнього.

У Польщі найважливішим дисидентським простором була Католицька церква й захист, який вона забезпечувала тим, хто працював під її заступництвом — зокрема в Католицькому університеті Любліна та в журналах Znak і Tygodnik Powszechny. Особливістю Польщі в роки правління Гомулки було те, що філософи-марксисти та католицькі богослови могли знайти спільну мову через захист свободи слова і громадянських свобод — такі відносини були зародковими передвісниками альянсів, які утворилися в 1970-х. Утім в інших країнах Комуністична партія виявилась єдиною платформою, де можна було безпечно озвучувати подібну критику. Темою, найбільш придатною для «конструктивної» критики, став підхід комунізму до економіки.

Однією з причин цього було те, що традиційний марксизм нібито ґрунтувався на політичній економіці, тому економічна політика (щойно вона звільнилася від мертвої хватки Сталіна) була припустимою сферою для інтелектуальної незгоди. Інша причина полягала в тому, що багато тогочасних східноєвропейських інтелектуалів усе ще дуже серйозно ставилися до марксизму і до питання комуністичної економіки як до життєво важливої теоретичної відправної точки для серйозних реформ. Але головним поясненням було всього-на-всього те, що на початку 1960-х років економіки європейських комуністичних держав уже починали виявляти перші ознаки серйозного занепаду.

Недоліки комуністичних економік майже ні для кого не були таємницею. Вони були спроможні лише на те, щоб забезпечити громадян достатньою кількістю їжі (а в Радянському Союзі часто і це не вдавалося). Вони орієнтувалися на масове виробництво непотрібних первинних промислових товарів. Товари — насамперед споживчі — на які справді зростав попит, не вироблялися або ж вироблялися в недостатній кількості чи невідповідної якості. А система розподілу й продажу тих товарів, які були в наявності, працювала так погано, що справжній дефіцит підсилювала нестача, штучно викликана бюрократією, утриманням найкращої продукції для елітної верхівки, корупцією та (у випадку харчів й інших товарів, які швидко псувалися) великою кількістю відходів.