Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Своєрідну неефективність комунізму впродовж першого повоєнного десятиліття частково маскували під виклики післявоєнної відбудови. Але на початку 1960-х років, після бравади Хрущова про те, що комунізм «пережене» Захід, й офіційних заяв про завершений перехід до соціалізму, прірву між тим, що говорила партія, і щоденними злиднями вже неможливо було здолати закликами відшкодувати воєнні збитки чи більше виробляти. А закиди про те, що на заваді поступу комунізму стоять саботажники — куркулі, капіталісти, євреї, шпигуни чи західні «інтереси», — хоч і знаходили співчуття в певних колах, але тепер асоціювалися з часом терору — часом, який більшість комуністичних лідерів, зокрема й Хрущов, прагнули залишити в минулому. Як визнавали дедалі частіше, проблема полягала в самій комуністичній економічній системі.
Самозвані «економісти-реформатори» (визначення «ревізіоніст» мало негативне забарвлення) найбільше були скупчені в Угорщині. У 1961 році Янош Кадар заявив, що відтепер держава-партія вважатиме, що будь-хто, хто не виступає проти неї, її підтримує; тож саме під заступництвом режиму Кадара критики комуністичних підходів до економіки вперше отримали можливість висловити свої застереження вголос[317]. Економісти-реформатори усвідомлювали, що колективізація землі у 1940‒1950-х роках була помилкою. Вони також погоджувались, хоч і більш обережно, що радянська одержимість масштабним видобутком та виробництвом первинних промислових товарів перешкоджала зростанню. Іншими словами, вони визнавали — хоча й не в таких відвертих термінах, — що пакетне застосування примусової індустріалізації та знищення приватної власності в Східній Європі за прикладом Радянського Союзу було катастрофою. І навіть вдалися до радикальніших дій, почавши шукати способи, як комуністичні економіки могли б застосовувати ціноутворення й інші ринкові стимули до колективістської системи власності та виробництва.
Дискусії шістдесятих щодо економічної реформи в Східній Європі мали проходити по дуже тонкій межі. Деякі партійні лідери були достатньо прагматичні (або занепокоєні), щоб визнати технічні помилки минулого: навіть неосталіністська чеська верхівка в 1961 році відмовилась від акценту на важку промисловість, на пів шляху зупинивши катастрофічну третю п’ятирічку. Але визнати провал центрального планування чи колективної власності було геть іншою справою. Економісти-реформатори на кшталт Оти Шика чи угорця Яноша Корнаї натомість намагалися визначити «третій шлях»: змішана економіка, у якій безкомпромісний компонент спільної власності й центрального планування урівноважували б збільшена місцева автономія, деякі цінові сигнали та послаблення контролю. Зрештою, економічні аргументи на користь цього підходу були неспростовні; без таких реформ комуністична система мала зануритись у стагнацію і бідність, «відтворюючи дефіцит», як написав Корнаї у своїй відомій статті.
Тільки в Угорщині Кадар таки відповів на критику, дозволивши певною мірою справжню реформу — Новий економічний механізм, запроваджений у 1968 році. Колгоспам надали значну самостійність і не просто дозволили, а й активно заохочували підтримувати приватні земельні ділянки на стороні. Деякі монополії розпалися. Ціни на певні товари прив’язали до світового ринку й дозволили їхнє коливання через кілька обмінних курсів. Було схвалено приватну роздрібну торгівлю. Метою всіх цих заходів було не так створити дієвий гібрид двох несумісних економічних систем, як розгорнути якомога більше ринкової діяльності (а відповідно, як сподівалися реформатори, заохотити споживче процвітання), сумісної з невсипущим політичним контролем командної економічної верхівки.
З перспективи сьогодення очевидно, що реформатори брехали собі, якщо думали, що можна знайти якийсь «третій шлях» між комунізмом і капіталізмом. Але це було не через формальний прорахунок у їхньому економічному аналізі. Їхня справжня помилка полягала в напрочуд наївній інтерпретації системи, у якій вони жили. Для комуністичної верхівки важила не економіка, а політика. Неминучим підтекстом теорій економічних реформаторів було те, що центральний авторитет партії-держави послабне, якщо відновиться нормальне економічне життя. Але якби комуністичні партії-держави опинилися перед таким вибором, то завжди віддали б перевагу економічній аномалії.
317
Хоча найвідомішим економістом-реформатором 1960-х років був чех Ота Шик, саме угорська школа мала найширший вплив і найбільше практичне значення.