Після війни. Історія Європи від 1945 року

Процес Синявського — Данієля відбувався за зачиненими дверима, хоча кампанія в пресі, яка очорнювала обох письменників, привернула до їхньої долі увагу громадськості. Судовий розгляд таємно записувався та був розшифрований кількома особами, які мали доступ до судового приміщення. Через рік стенограми були оприлюднені російською й англійською мовами, що викликало міжнародне обурення цією справою та вимоги звільнити в’язнів[316]. Особливістю справи було те, що, попри всі звірства сталінських десятиліть, нікого раніше не арештовували і не кидали до в’язниці лише на підставі змісту їхніх (художніх) творів. Навіть якщо речові докази спеціально й необмежено фальсифікували, раніше інтелектуалів завжди звинувачували у діях, а не тільки в словах.

Позаяк процес над Синявським та Данієлем ішов урозріз із відносним послабленням хрущовських років, він спричинив безпрецедентні протести всередині самого Радянського Союзу. З цього почався дисидентський рух останніх десятиліть СРСР: підпільний «самвидав» розпочався у рік арештів та через них, а чимало найважливіших фігур радянських дисидентських кіл 1970‒1980-х років уперше заявили про себе саме під час протестів проти вироків Синявському та Данієлю. Володимира Буковського, тоді — 25-річного студента, у 1967 році затримали за організацію демонстрації на площі Пушкіна на захист громадянських прав та свободи слова. Ще в 1963 році його заарештував КДБ: його звинуватили в зберіганні антирадянської літератури та примусово лікували в психіатричній лікарні. Тепер його засудили на три роки в трудовому таборі за «антирадянську діяльність».

Справа Синявського — Данієля та реакція, яку вона викликала, здається, дуже чітко окреслювала ситуацію в Радянському Союзі: що змінилося, а що — ні. За будь-якими стандартами, окрім його власної історії, режим був непохитним, репресивним і негнучким. Міраж 1956 року розвіявся. Складалося враження, що перспектив сказати правду про минуле та здійснити реформи в майбутньому майже не лишилося. Ілюзії хрущовської доби були розбиті вщент. Хай яке обличчя режим показував Заходу, свою країну він занурив у морок невизначеності, економічного занепаду й морального розкладання.

Водночас у східноєвропейських державах Радянського блоку перспективи змін здавалися набагато реалістичнішими. На перший погляд, у цьому полягав певний парадокс. Зрештою, якщо громадяни Радянського Союзу були безсилі в умовах післясталінської диктатури, то населення Угорщини чи Чехословаччини та їхніх держав-сусідів перебувало в подвійно безнадійному становищі: не лише вони жили в умовах репресивного режиму, а навіть очільники їхніх країн були заручниками справжньої влади в імперській столиці. Принципи безумовності радянської влади наочно продемонстрували події в Будапешті в листопаді 1956 року. Ба більше, у Чехословаччині та Румунії деякі з іще живих жертв показових процесів минулих років і досі, десять років по тому, скніли в тюрмах.