Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
І кивнув головою на офіцера, що проходив повз цвинтар. Очи Хабібулінові чомусь зблиснули. Він усміхнувся.
– Карашо твая говорить… очинь.
Але думав, видно, щось друге. А може, зрозумів Андрія. Дашковський уважно глянув на Андрія і сказав:
– Ходім убік, поговоримо… – І почав щось розказувати козакові.
Татарин, забачивши, що до цвинтара під’їздить жахний віз, побіг відчинити ворота. Стьопка шепнув:
– А від цього… Андрія… легко було б утікти… га?
Пильно зазирнув мені в вічі:
– Так… Але це було б гидко з нашого боку… Хлопець простий, бідняк, він вірить нам, нас шкодує і тікати від нього… Ні… я ніяк не згоден.
– Дурень… Війна… Він конвоїр… кон-во-їр… А на війні користуйся з усього… Ех, шкода, що одяг нас викаже… Я б не подивився – гарний він чи поганий… Краще чи гірше за червоноармійців-бійців? Чу-удак!
Під’їхав віз. Верхи на коні сидів донець.
– Ну, голопузі, за діло, – скомандував він, – спроваджуйте до чортів ваших товаришів…
У яму полетіли трупи.
Поверталися похмурі й сумні. Знову 18 трупів. За одну ніч 18, ще декілька днів тому – дужих, правда, виснажених, голодних, але повних віри у визволення, майбутнє життя, яке «зміниться ж таки»… Це майбутнє кожному здавалося лісовим вогником, до якого і рветься зимової, завирюшної ночі самотній мандрівник. І до останнього подиху вірилося: наздоженем те, що гине зараз. Будуть і жіночі пестощі, і материні несамовиті поцілунки, і теплощі, і відпочинок. Відпочили.
Милі, милі товариші! Брати мої! Я схиляю голову перед вашою вірою. І… шкодую, що не з вами… Бо я вже постарів і щасливого для себе у майбутньому вже не шукаю. Але хоч за одно я спокійний: я вірю у майбутнє для людей майбутнього.
Проходили через базар. Крамниці були повні ріжного краму, випиналися товстенні черева, тинялася білогвардійщина біженці «от звєрств комуністов» – у шовках, капелюшках, котьолках, англійських костюмах, сміливо виставивши захоплене золото. Були радісні, задоволені. Чулося:
– Гонім, гонім жидопродавцев!
– Поздравляєм: Воронєж взят!
– Газета «Вєдомості». Войска красних окружени. Попиткі прорваться через Черноземную Область отбіти. Аттакующіє Воронєж часті красних в паніке… «Новості».
Дама у капелюшку старанно тре хусткою обличчя:
– Господі, нєужелі? Нєужелі скоро ми снова возвратімся в нашу мілую, такую поетіческую усадьбу? Костік! Мілий!
Штабний офіцер (граючись стеком):
– Через мєсяц, Лілі, Москва будєт наша.
– А гєрой-то, гєрой наш Мамонтов? А?
– Сокол!
Висіли плакати. Пам’ятаю добре три: на одному – павук величезний випиває кров з замученої жінки. Жінка – Росія, павук – комунізм. На другому: знівечені трупи, черепи, відірвані руки, ноги. Зверху в овалі портрет Скрипника (тепер Наркомосвіти, а тоді першого голови Укр. Ради P. C. В. Депутатів) з обличчям лютим, з посмішкою садистичною. Унизу: «Ужаси Харковской Чрезвичайкі». На третьому Л. Д. Троцький: теж, садистично сміючись, величезним батогом жене Христа на Голготу. Троцький іде по трупах. «Талановитий бард» і вірші сльозоточиві надряпав: «Чєрєз гори трупов шагая, Чєрєз морє крові ідя, Посилаєт вновь внук Іуди Распінать на Голгофу Хріста». Дрібними літерками: «Міністєрство пропаганди»? Читачу: а знаєте, хто був тоді «міністром пропаганди»? Хто відав друком таких плакатиків та «віршів»?
Леонід Андрєєв. Той самий, що колись, ще не сутикнувшись зі справжнім «народом» та революцією, написав «Рассказ о сємі повєшенних». Я взнав це з білогвардійської газети і от, дивлячись на плакати, мало не заплакав від болю за нашу Революцію, що гине зараз. Оточена білими ордами, голодна, змучена… Гине, навіть, покинута співцями, творцями слова, що за гроші, сите, спокійне життя, почали оспівувати тих, хто жене нас, колишніх героїв творчості цих співців, копати могили для бійців Революції, але не інтелігентської, а справжньої, пролетарської Революції. Поділився думками з Дашковським, що як і я, увесь вільний час віддавав самоосвіті, багацько читав. Дашковський сказав: