Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Зараз скаже, — мовив інший. — Це він запускає мотор.
— Ви мене ще й критикуєте? — спитав Лисий. — Оце така дяка Республіки?
— Слухай, Санта-Клаусе, — сказав Ел. — Як усе було?
— Це ви мене питаєте? — Лисий втупився в нього очима. — Ви ставите мені запитання? А чи були ви коли-небудь у бою, товаришу?
— Ні,— відказав Ел. — А брови я спалив, коли голився.
— Не пускайте пари, товаришу, — мовив Лисий. — Я таки змалюю цю дивовижну й прекрасну картину. Я, щоб ви знали, не
тільки льотчик, а й письменник. — І він кивнув головою на підтвердження власної заяви.
— Він пише для «Аргуса» в Мерідіан, штат Міссісіпі,— докинув один з льотчиків. — Без кінця пише. Ніяк не можуть його спинити.
— Я маю письменницький хист, — сказав Лисий. — Свіжий і своєрідний хист до змалювання подій. У мене є вирізка з газети, але я її загубив, то там отак і сказано. Ну, а тепер я приступаю до самого змалювання.
— Катай. То яка там була картина?
— Товариші,— мовив Лисий. — Цього не можна змалювати. — І простяг порожню склянку.
— А що я казав? — обізвався один з льотчиків. — Він і за місяць нічого путнього з себе не видобуде. І ніколи не видобуде.
— Ти, — сказав Лисий, — нікчемне ти створіння. Гаразд, слухай. Вийшов я ото з віражу, глянув униз і бачу — він таки пустив дим, але тягне своїм курсом, щоб перелетіти за гори. Тягне, проте швидко втрачає висоту. Отож я знов заходжу на нього і врізаю ще раз. Тоді ведені ще були при мені, а він завалився на крило й пустив ще вдвічі стільки диму, як перше. Потім люк відчинився, і я бачу — там усередині все палає, наче в домні. От тоді вони й почали викидатися. Я роблю поворот через крило, йду в піке, а тоді беру круто вгору, а сам дивлюся назад і вниз, як вони шугають звідти, з тієї топки, й вільно падають, щоб урятуватись напевне, а тоді парашути розкриваються, наче великі прекрасні квіти, тим часом як літак уже не літак, а суцільне полум'я, ви такого зроду не бачили, і йде все штопором, штопором донизу, а в небі поволі пливуть чотири парашути — краса неймовірна, — і раптом один зайнявся і згорів, і той парашутист почав стрімко падати, а я саме стежив за ним, коли кругом зацвьохкали кулі, і одразу ж налетіли «фіати», кулі, «фіати»…
— Та ти й справді письменник хоч куди, — озвався один з льотчиків. — Тобі б писати для «Повітряних асів». Ну, а тепер, може, розкажеш доладно, що там сталося?
— Так, — відповів Лисий. — Розкажу. Але знаєш, без дурнів, там було на що подивитися. І я ніколи ще не збивав тримоторного «юнкерса», тому мені дуже радісно.
— Нам усім радісно, Лисий. Але розкажи все-таки, як воно насправді було.
.— Гаразд, — погодився Лисий. — Ось тільки вип’ю ще трохи, а тоді розкажу.
— Як саме ви на них напали?
— Ми йшли в лівому ешелоні строю, а потім забрали ще ліворуч, і спікірували на них, ведучи вогонь з усіх чотирьох стволів, аж поки зблизилися майже впритул, і тільки тоді відвалили. Крім отого, що загорівся, ми пошкодили ще три. А «фіати» тим часом висіли над нами проти сонця. І вдарили аж тоді, коли я залишився милуватись тим видовищем сам-один.
— То твої ведені таки чкурнули?
— Ні. Я сам винен, бо задивився на виставу, а вони тим часом зникли. Нема ж такого строю, щоб милуватися виставами. Мабуть, вони проскочили далі, а потім приєдналися до свого ешелону. Не знаю. Не питайте мене більше. Я стомився. Ото був на піднесенні, а тепер стомився.
— Скажи краще — сон бере. Ти п'яний як ніч і геть сонний.
— Просто я стомився, — сказав Лисий. — Людина в моєму становищі має право стомитися. А якщо мене бере сон, я маю право бути сонним. Маю я таке право, Санта-Клаусе? — звернувся він до Ела.
— Еге ж, — відказав Ел. — Я вважаю, що маєте. Мене й самого вже сон бере. А грати більш нема охочих?
— Нам треба відвезти його в Алкалу, та й самим уже час повертатися, — озвався один льотчик. — А що? Ви програли?
— Трохи, — сказав Ел.
— Хочете кинути на відіграш?
— Ставлю тисячу, — сказав Ел.
— Тримаю, — сказав льотчик. — Платять вам, здається, не дуже щедро?
— Ні,— відказав Ел. — Не дуже.
Він поклав на підлогу тисячопесетову банкноту, потрусив кості між долонями, аж вони заклацали, перекочуючись, і рвучко метнув їх на підлогу. Випало один і один.
— Кості ще ваші,— мовив льотчик, беручи з підлоги банкноту й дивлячись на Ела.
— Нема чого з ними робити, — відказав Ел і підвівся.
— Може, підкинути в позику? — спитав льотчик. — Він з цікавістю дивився на Ела.
— Гроші мені ні до чого, — відповів Ел.