Після війни. Історія Європи від 1945 року

Шістдесяті в Радянському блоці з об’єктивних причин минали інакше, ніж у країнах Заходу. Після 1956 року десталінізація стала каталізатором вимог змін так само, як деколонізація та Суецька криза на Заході, але придушення Угорського повстання одразу дало зрозуміти, що реформи можуть відбуватися лише під егідою партії. Це, зі свого боку, нагадувало про те, що головна рушійна сила комунізму — влада в Москві; значення мали тільки настрій та дії радянського керівництва. Саме Микита Хрущов, до його скинення в 1964 році, визначав історію східної половини Європи.

Покоління радянських лідерів хрущовської доби досі вірило в міжнародну класову боротьбу. Саме через романтизоване сприйняття повстань у Латинській Америці крізь призму власних революційних радянських спогадів Хрущов припустився тих помилок, які в 1962 році призвели до Кубинської кризи та його власного усунення від влади. Протистояння з Китаєм, яке повністю оприявнилося в 1960 році та створило для лівих критиків Москви «маоїстську» альтернативу радянській моделі, було не просто змаганням за геополітичну першість; частково це справді була боротьба за душу «світової революції». Через це в конкуренції з Пекіном московські післясталінські керманичі опинялися в неоднозначному становищі. Як отці-засновники антикапіталістичної революції вони й далі не приховували своїх крамольних намірів, підкреслюючи непохитний авторитет партії в СРСР та країнах-сателітах. З іншого боку, Кремль продовжував тактику співіснування із західними країнами — і зі своїми власними громадянами.

У хрущовські роки відбулися справжні зміни. З 1959 року сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)» перестав бути авторитетним джерелом радянської історії та марксистської теорії[313]. Терор ослаб, хоча його інститути та практики діяли і далі: ГУЛАГ ніхто не скасовував, тож десятки тисяч політичних в’язнів усе ще скніли в таборах і на засланнях: половина з них — українці. За Хрущова були скасовані сталінські закони, які забороняли змінювати місце роботи, було скорочено робочий день, встановлені мінімальні зарплати та запроваджено декретну відпустку й загальну пенсійну систему (яку після 1965 року поширили також і на колгоспників). Іншими словами, Радянський Союз та його більш розвинуті сателіти перетворилися на державу добробуту в зародку, принаймні формально.