Невідоме Розстріляне Відродження

– Гарна людина… і душа в неї інтеліґенська, у роді висока душа і уся за нашого брата стоїть.

Корнієнко глибоко затягся цигаркою.

– Да… Бувають такі… Ось вона, узяти… Могла б собі спокійно з офіцерами тягатися, красива, молода, жила, працювала б десь у чистому місці, а вона тут від п’яної офіцерні матюки вислухує.

– За нашу партію, стало буть…

– Треба нам таких людей шанувати і відрізняти їх від усякої наволочі… А ми, бувало, мало хіба як не зустрінемо таку так: «анті-лігенція, туди-розтуди!.. Стерва…»

– Що ж… більш бачимо, більш пізнаємо…

Іноді приходила сестра Віра до нашої групи. З нами вона охоче й довго розмовляла. Їй дуже вподобався Юринець, – жвавий, безтурботний, веселий – часом, а часом – задумливий, зажурений, тихий.

Був у нього м’який, приємний тенор і Юринець іноді співав тоскних, стародавніх пісень, встромивши свої великі, сірі очи кудись в одну крапку. До Віри ставився Юринець просто, по-товариському і говорячи про неї, мружив очи. Згадував з сумом:

– Там… на Донбасі була дівчина в мене… Тих же років, що й Віра й разюче подібна до неї… – Стискував зуби. Вилітало хрипко й здушено: – Забили, мерзотники… У підпіллі була. Перед смертю зґвалтували… п’яною юрбою… калмичня… офіцерія… Уранці ми захопили місто. Висіла вона на ліхтарі… страшна з виколотими очима…

Стогнав, не маючи ні сили, ні слів продовжувати. Тоді Стьопка підсаджувався до Юринця, легенько похлопував його по плечах і м’яко заспокоював:

– Те, те-є, братішка… не згадуй… Усякого буває на світі білому. Не давай волі лихові, нехай, краще, ми його, сукиного сина, давитимемо, аніж воно нас. Кинь, братішка… Давай-но, краще заспіваємо… Воно, хоч і в животі теж співає, але нічого…

У животі, дійсно, співало.

З тиждень тому з’явився Знаменський. Нас поставили в шереги і штабс-капітан вигукнув:

– Рєбята! Кто хочєт служіть в нашей вєлікой, нєпобєдімой бєлой армії? Кто хочєт сражаться за освобождєніє отчізни от іга жидов-комісаров – отдєлісь направо.

Знайшлися й такі «освободітелі». Якось нерішуче, ніяково, звісивши низько голову, вони відділилися від нас.

Тоді з ладу хтось вигукнув:

– Сволота продажня! Золотопогонні попихачі!

– Кто викрікнул? – холодно оглядаючи лад, спитав Знаменський. Мовчання. – Ну, кто єщьо хочєт ісправіть віну пєрєд родіной? – Більш нікого не знайшлось. – Отдєлівшієся за вахмістром Семьоновим – шагом марш! Хорунжій Зотов! Остальних как слєдует загнать назад в казарми.

Замиготіли приклади, свиснули нагаї, хтось упав з проламаним черепом, хтось присів, заливаючись кров’ю і широко розтуленими, повними жаху очима, дивився на конвоїра, що нещадно бив його плазом шаблі, дивився, навіть не маючи сили ухилятися від ударів, і лише стогнав:

– О-ох… о-с-споді, помогі… ох… да што ж ето такояча? За што жа?

Загнали.

Від того дня ще гірше стало. Хліба давали ще менше, обіду майже не привозили, ганяли на важкі роботи. Били нещадно й люто. Особливо старі козаки – донські куркулі. Навіть молодь з конвою дивувалася: