Невідоме Розстріляне Відродження

VI

Розійшлися трохи хмари. На коротенький час сонце визирнуло, непривітне, якесь тьмяне, мізерне, осіннє сонце. Скупо кинуло на землю жмут непривітного проміння. Ні земля, ні істоти земні цим промінням не зогрілися, знову, буцім засоромившись своєї непривабності, заховалося сонце за хмари.

Не посвітлішало й у душах чотирьох полонених, що копали могилу для своїх товаришів, копали не знаючи, чи за годину й сами вони не затрусяться в лихоманці, чи не вкриється тіло синюватими плямами і чи не запалає вогнем мозок. Викинувши лопату мокрої глини сідали, витираючи спітніле, обтягнуте жовтою шкірою чоло, глибоко встромивши лопату у землю.

– Спочинемо…

Видерлись нагору. Сіли. Задимилися цигарки. Дашковський похмуро всміхнувся:

– Весела роботьонка, га, хлопці?

Відповіли сумним мовчанням. Павза була довга, як ніч перед стратою. Першим вибрався з своєї похмурої думки наш конвоїр-кубанець. Струснув головою і роздумливо протяг:

– Н-да-а-а…

Куйовдив волосся, простими, часто недомовленими словами, висловлюючи все тяжке, викидаючи з душі ненависний вантаж, що душив істоту, позбавляв сну, спокою:

– Та-аке стало буть… дике діло… думаю усе, думаю… і ніяк зрозуміти не можу… от, наприклад, – світ… люди народжуються… не питають нікого, хотів би він народиться, – чи ні? Зроблять тебе й годі… живи, як знай… І мусить жити, бо життя така гарна штукенція, що народившись, умирати не хочеш. На поле от виїдеш – світ. Божечку, який же гарний. Повітря, небо яке, ех! А Кубань – річка яка, ідрі ж її в корінь! Широка, рибна яка! Сидиш уночі у човні, рибку ловлючи і, здається, що не виліз би з комишів… Одружишся… діти матимеш… віриш… Просто як, здається… Але чорта лисого! Хто-небудь таки скрутить життя, зімне його, жбурне тебе… не дасть усього, нехай і до сьомого поту, але спокою, миру, щоб усе гаразд, без ненависті, по правді було… – Подумав трохи: – Казав мені колись один учений студент… на дохтора вчився… Каже, таких земель, як наша земля – може, тисячі тисячів… І буцім на кожній з них люди є… істоти живі, значить. Говорив, що мудра природа, як у машині в неї усе до місця… – Сплюнув. Сердито копирснув ногою глиняну грудку. – Брехня… Погана уся машина… Моя двоприводна молотілка й та краща… Де моє місце зараз? На Кубані. Що я повинен зараз тримати у руці? Держачки плужані, землю на озимину орати. А що примушує ця машина тримати? Ось оцю (злісно вдарив прикладом гвинтівки об землю), оцю сволотну штуку… Треба її мені? Треба мені стерегти таких же, як і сам я, людей, щоб вони викопали яму для таких же мучеників, як і я, як і ви? Та хіба ж ви мені вороги? Хіба ви шкоду мені зробили? Хіба мало землі, світу, щоб усі були ситі, щоб не мучили один одного, щоб як вовки-звірі, не терзали одне одного? Чому ж це я маю усього 10 десятин землі і нічого б не хотів, лише обробляти її кров’ю та потом… І не було б у мене зненависті ні до кого… Потому зібралися якісь люди: пани, офіцери, дукачі, станишні, вдарили у дзвони. На коней! Хто багатіший – сів на коней. Бідніших, що нічого не хотіли, крім того, щоб возити снопи на своїй парі, під фурою – марш. І подумати не дали, – в чому справа. Мало не на вірьовці таких, як я, погнали «боронити рідну Кубань за віру православну від жидів-комуністів, від китайців та грабіжників»… А що мені боронити? Хати моєї не вкрадуть, на шкап моїх не позаздрять, полотняний мій одяг нікому непотрібний… Але мусів іти… і опинився отут, ось тут, стережу й не знаю за що й нащо не злодіїв, і не вбивців… І церков «поруганих», і «распятої Росії» не бачив. Замовк. Потому з незвичайною лютістю процідив: забивають памороки… – Злісно, але нагадуючи роздратовану дитину, скрикнув: – І нехай. І нехай. А я знаю, знаю, сам дійшов до цього, ось знаю, хто мені ворог. Не ви, ні! А той, хто відірвав мене від сім’ї, від землі чорної… Он хто! Он!