Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
«Комуна 1», маоїстська мікросекта, яка агресивно просувала ідею сексуальної розбещеності-як-звільнення, у 1966 році поширила автопортрет: на ньому були зображені семеро голих молодих чоловіків і жінок, розпластаних уздовж стіни. «Голі маоїсти перед голою стіною», — проголошував підпис під фото, коли воно з’явилося в Der Spiegel у червні 1967 року. Підкреслена нагота була навмисне покликана нагадати картини безпорадних оголених тіл у концтаборах. Дивіться, промовляла світлина: спершу були жертви Гітлера, тепер — визивно оголені тіла революціонерів-маоїстів. Якщо німці можуть дивитися на правду про наші тіла, вони зможуть подивитися в очі інших правд.
«Ідея» — того, що підліткова розбещеність може змусити старше покоління стати відкритішим щодо сексу, а відповідно, і щодо Гітлера й решти — змусила лідера СДС Руді Дучке (який у таких питаннях був консервативним лівацьким моралістом у дусі старших поколінь) засудити «комунарів» як «невротиків». Поза сумнівом, вони ними й були. Але їхній агресивно анахронічний нарцисизм, який недбало порівнював масові вбивства й сексуальний ексгібіціонізм, щоб подражнити та приголомшити буржуазію, мав певні наслідки: один із членів «Комуни 1», який гордо оголосив, що його оргазм мав більші революційні наслідки, ніж В’єтнам, у 1970-х виринув у партизанському тренувальному таборі на Близькому Сході. У Німеччині крок від власного задоволення до насильства був ще коротшим, ніж деінде.
У червні 1967 року під час берлінської демонстрації проти іранського шахиншаха поліція застрелила студента Бенно Онезорґа. Дучке назвав смерть Онезорґа «політичним вбивством» і закликав до колективної відповіді; за кілька днів сто тисяч студентів вийшли на протести по всій Західній Німеччині. Юрґен Габермас, який до того часу мав репутацію активного критика боннської влади, через декілька днів попередив Дучке та його спільників, що вони ризикують і граються з вогнем. «Лівий фашизм», нагадав він лідеру СДС, так само вбивчий, як і правий. Ті, хто бездумно говорив про «приховане насильство» й «репресивну толерантність» мирного боннського режиму, а також намагався навмисне спровокувати владу на придушення свавільних актів справжнього насильства, не розуміли, що вони коять.
У березні наступного року, коли лідери радикального студентства неодноразово закликали виступити проти боннського «режиму», а уряд пригрозив відповісти на насильницькі провокації в Західному Берліні та в інших містах, Габермас разом із Ґрассом, Вальзером, Енценсберґером і Гоггутом знову закликали прислухатись до демократичного розуму, покликавши і студентів, і уряд поважати законність республіки. Наступного місяця Дучке довелося заплатити за насильницьку поляризацію, яку сам він і спричинив, коли 11 квітня 1968 року в нього стріляв прихильник неонацизму. Упродовж наступних гарячих тижнів лише в Берліні двоє людей було вбито і чотириста дістали поранення. Уряд Кізінґера ухвалив закони про надзвичайний стан (які підтримали 384 депутати проти 100, зокрема багато соціал-демократів), які дозволяли Бонну в разі необхідності керувати в обхід парламенту та викликали загальний острах, що Боннська республіка перебуває на межі колапсу, як і Веймар лише тридцять п’ять років тому.
Дедалі агресивніші маргінальні студентські політичні угруповання — «Групи К», «Автономні», радикальне крило СДС — були виразно «марксистськими», зазвичай марксистсько-леніністськими (наприклад, маоїстськими). Багато з них таємно отримували фінансування зі Східної Німеччини або з Москви, хоча тоді про це мало хто знав. Насправді в Німеччині, як і в інших країнах, нова лівиця трималася подалі від офіційного комунізму, який у Західній Німеччині все одно був політично незначущим. Але, як і більшість західнонімецьких ліваків (і не лише ліваків), радикали мали неоднозначні відносини з Німецькою Демократичною Республікою на Сході.
Багато хто з них народився на території, яка тепер була Східною Німеччиною, або ж у тих східних краях, звідки виселили їхні етнічно німецькі родини, — у Східній Пруссії, Польщі, Чехословаччині. Тож, можливо, і не дивно, що ностальгія їхніх батьків за втраченим німецьким минулим несвідомо відбивалася в їхніх власних мріях про альтернативну, кращу Німеччину на Сході. Східна Німеччина, незважаючи на її репресивний, суворий авторитаризм (або завдяки йому?), особливо вабила активних молодих радикалів: вона була всім, чим не був Бонн, і нічого з себе не вдавала.