Соло бунтівного полковника. Вершина

З одного боку, він хотів писати їй добрі, душевні, теплі листи. З другого — над ним зависло почуття обов’язку, пов’язаного зі службовими справами. І це не давало Богданові Даниловичу навіть з повного щирістю писати їй те, чого хотілося. Він ні на секунду не забував, що відсотків на дев’яносто їхнє листування вже засікли колеги з російської спецслужби. За законами детективного жанру Зорій мав от-от чекати якогось зовнішнього прояву цієї заінтересованості. Наприклад, появи російських колег з компрометуючими матеріалами, в яких зафіксовано його «аморальну» поведінку. Не виняток, що з фото- чи відеоматеріалами, в яких, мабуть, будуть і батальні сексуальні сцени.

За тими самими законами жанру Богдан Данилович мав би вже починати втілювати план відступу в стосунках з Настею. У тих-таки його листах мали б з’явитися інертність, згасання запалу в почуттях. Але він мав свої усталені принципи: у жодному разі не можна допускати раптового відходу. Тільки поступовий, повільний прихід прохолоди, потім холоду, що переростає в крижану холодність у стосунках, які хоч-не-хоч (ну, так вийшло!) мають зійти нанівець. Тоді розлучення не завдає нищівного болю, переноситься і «об’єктом» легше, і без особливих морально-фізичних втрат для Зорія.

Але в цьому випадку ситуація дещо інша…

І не тому, що простота й душевність Насті приваблювали Богдана Даниловича. Йому потрібно довести справу до кінця. Справу, що може бути його лебединою піснею в роботі, якій він віддав майже все своє життя. Справа, від успішного чи провального завершення якої, можливо, залежить навіть доля його Батьківщини. Його милої, дорогої України.

І тут він не мав права зважати на особисті почуття, на незручності. Не мав права навіть думати про моральність чи аморальність своїх вчинків. Його кредо — морально все, що для добра України.

А вона ж, Настя, довірилася Богданові вся до останку.

А ще йому лестило те, що він відчував її несамовите захоплення: вона його обожнювала. І навіть фізіологія її організму його задовольняла, подобалася йому, затягувала у вир незвіданих відчуттів, гострих, шалених.

Водночас він розумів, що її поведінку зумовлював природний потяг людини від гіршого до кращого. З одного боку — скромність і навіть боязкість, з другого — бажання зазнати шаленого кохання, відчуття сьомого неба в найяскравішому його прояві.

Тому Богдан думав. Він, як і обіцяв «тим двом» (мамі й В. М.), не забував, що відповідає не лише за сплановану ним операцію, а й за людей, яких утягнув у цю нелегку й небезпечну круговерть.