Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Чому згадую позитивні риси, коли пишу про себе? Це можна розцінити, як хвастощі, але я знаю, що не здатен завдати людині болю. Принаймні — навмисно. А коли вже щось таке трапляється, то я переживаю це, може, більше, ніж скривджений мною. Справді, буває, що хочеш зробити людині добро, а в підсумку виходить, що робиш їй боляче.
У моєму довгому житті (а це насправді так) багато хорошого, були цікаві зустрічі, успіхи, злети. Були й падіння та гіркі розлуки. взагалі-то я, людина весела й життєрадісна, багато страждав і навіть плакав. Плакав через біль втрат і власне безсилля, через свою дурість і неуцтво. Рідше — з радості.
Рано, в п’ять років утративши батька, я до двадцяти прожив з мамою і старшою сестрою. Вони були дуже добрі й лагідні зі мною. Це вплинуло на моє виховання. У нашому домі ніколи не було хамства, грубощів, бійок, сварок та пияцтва, яку багатьох інших сім’ях. Але я не ріс тепличною дитиною. Рано я пізнав багато такого, чого не знає і дехто з дорослих. Я знаю, що таке «хочеться їсти». Я знаю, як це — не мати одягу, взуття. Але я добре пам’ятаю мамине тепло. І коли трапляються в житті хвилини відчаю, озлоблення, ненависті до всього роду людського, то уявлю наш маленький затишний будиночок, маму — і розвиднюється на душі, мені стає легше. І коли я мушу робити щось не зовсім красиве чи правильне, перш за все мені соромно перед мамою.
Це була свята людина. Кажуть, Бог забирає до себе кращих людей. У її сорок дев’ять вона була молодою і красивою…
Навіщо пишу це все? Хочу, щоб ти трішки знала про мене. Інакше буде важко далі спілкуватися. Час зітре перші враження, не принесе нових — і все розсиплеться. А не хотілося б. Як це ти там написала: ми зробили крок назустріч одне одному, бо нам не вистачало теплого й доброго спілкування?
Так. І я ще додам: люди більше спілкуються своїми оболонками, ніж своєю суттю. Розкрити, оголити душу й голою доторкнутися до іншої душі, зцілитися одна від одної — ось, як на мене, суть індивідуального прихованого інтиму, який не всім дано пізнати.
Люди звикли ускладнювати, як кажуть, і так складне життя. Ми знищуємо своїх братів по розуму, а вони знищують
нас. Більше того — ми самі себе знищуємо. А життя — мить у вічності. І все ж саме з миттєвостей воно складається. Приємних і неприємних, радісних і сумних. Приємні й радісні запам’ятовуються надовго. Неприємні й сумні довго болять. Біль убиває людину. Тепло спорідненої душі відігріває, любов — відроджує. Немає жодної людини, яка не мріяла б про любов. Декому здається, що їх люблять: минає час — любов зникає, хоча, мабуть, усе-таки то була не любов.
Щоб любити людину, треба твердо, безрозсудно, навіть бездумно вірити в чесноти коханого (коханої). Малі сумніви породжують великі, з’являються недовіра, підозри тощо. Починається карусель, і, цілком природно, закінчується любов.
Це не філософія. Це — виправдання. Виправдання нас. Чи мали ми право вчиняти так, як вчинили? Чи не випробовували ми себе, не готували до чогось такого, від чого й могло розвитися те саме Велике Почуття, що й називається Любов’ю?
Не можу — розучився — писати все просто, відкрито. Професія дається взнаки. Хоча іноді написати легше, ніж сказати, дивлячись людині в очі. Але з певного часу в житті я перестав довіряти паперові. Здавалося б, простіше написати, а не говорити. Але все ж мрію тобі вимовити: «Все, що було — прекрасно! Навіть твій погляд, що ковзає по стіні й нічого не виражає, намагаючись підкреслити байдужість до того, що відбувається в ліжку, неприйняття моїх потуг ані морально, ні фізично, зневага до моїх перших жалюгідних спроб збудити бажання у відповідь — навіть це зараз приємно згадати. Хоча й дещо гірко, бо все могло бути інакше».
Так, ти стримана. Але ця загалом непогана риса не повинна полишати тебе доти, доки в нашому стольному граді ти не з’явишся довгоочікуваною гостею. Не думаю, що збереження цієї риси зарахується тобі, як чеснота. Я всіляко боротимуся проти неї.
До побачення.
Богдан
Вона
Добридень, мій мучителю!
Не сердься, бо це насправді так. Коли чую твій голос по телефону, уявляю твої очі, то забуваю про все на світі. Не маю бажання ні з ким спілкуватися, говорити й почуваюся щасливою. Але ці миті дуже швидко минають, і залишається болісне чекання. Особливо важко було відпускати тебе, знаючи, що наступної зустрічі може й не бути. Вірю — ти відчув і зрозумів усе правильно. Я вдячна тобі за радість і біль нашої зустрічі. Єдине, що затьмарило ці відчуття, так це те, що ти швидко пішов. Я сиділа в готелі, й мені до сліз було гірко дивитися на телефонний апарат, по якому нікому було зателефонувати.