Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Богдан не розумів, чому це сталося, звідки коріння цих змін, цього перетворення. Не усвідомлюючи, що робить, він за хвилину також вийшов із квартири, зачинив двері на ключ і спустився східцями…
Наздогнав дружину тут же, у дворі. Вона здивовано глянула на чоловіка.
— Пройдуся з тобою. Уже пізно, — почав було Богдан, але її погляд змусив його замовкнути. Так дивилася вона на нього рідко, але він знав цей погляд — сердитий, сповнений зневаги, що означав приблизно таке: «Я тебе не боюся і мені глибоко на все начхати».
Але потім, після паузи, вона сказала:
— Ну, що ж, їдьмо.
Було справді вже пізно, до вокзалу добралися на метро, дорогою не зронивши жодного слова.
Дружина пройшла привокзальним майданом, потім підземним переходом, далі — на платформу. Здавалося, вона знала твердо, куди їй треба. Йшла швидко, не повертаючи голови, не шукаючи написів, не слухаючи оголошень.
На колії потяг уже стояв, пасажири ще піднімалися сходами у вагони, дехто, віднісши речі в купе, прощався з тими, хто проводжав.
Богдан одразу зрозумів, що поїзд, до якого вони підійшли, не прибув, а готувався від’їжджати. Біля десятого вагона стояв… Стас. Він був без речей, трішки розхристаний. І видно було, що хвилювався.
Підійшли удвох. Богдан щось буркнув. У цій ситуації рукостискання було б настільки недоречним, наскільки були б абсурдними зараз і будь-які слова, сказані чи то Богданом, чи то Стасом.
Але дружина, як наче Богдана поруч і не було, кинулася до Стаса, обхопила руками його шию і заплакала. Її плач був якимось внутрішнім, глибоким-глибоким. Про те, що вона ллє сльози, свідчили тільки плечі, які здригалися. Вона плакала, не звертаючи уваги ні на кого: ні на перехожих, ні на чоловіка. Стас ніяково дивився на Богдана, гладив рукою волосся Надії і лише промовляв: «Ну-ну».
Що робив у цей час Богдан? Сказати, що він остовпів, закляк — це було б лише напівправдою. Його знищили, розтоптали. Його обдурили. Обдурили близькі люди. Найближчі…
Дружина не звертала на Богдана уваги. Його немає. Ні тут, біля них зі Станіславом, ні, здається, взагалі. Для неї зараз навкруги — порожньо. А перед нею — Стас, який від’їжджає. Зараз від’їжджає. Ось-ось поїзд рушить — і все. Вона більше Стаса не побачить ніколи.
Потяг справді повільно, зовсім тихо покотився. Провідниця, бачачи сцену прощання, навіть забула про традиційні слова-попередження.
Станіслав узяв дружину Богдана за плечі, відірвав від себе, хотів щось сказати, голова його нахилилася до Надії, але поцілувати її Стас не наважився. Він зустрівся з очима Богдана, різко повернувся і стрибнув на підніжку вагона.
Надія не повернулася в бік потягу, що, поступово набираючи швидкість, віддалявся.
Що такого треба було зробити Богданові за багато років спільного життя, як поводитися, аби дружина, яка його колись кохала до нестями, зараз отак, перед усім людом, не звертаючи на нього жодної уваги, дала волю своїм почуттям?!
Мабуть, Богдан сам для цього все зробив. Так, це він винен у тому, що трапилося, що він дістав сьогодні цього ляпаса, цей плювок в обличчя…
-їдьмо додому, — промовив тихо Богдан. — Пізно вже…
Надія повернулася до нього, якась уся згорблена, наче приречена. Ще б їй хвоста — вона б його зараз підібгала під себе. Підійшла, всім виглядом, хоч того, може, й не хотіла, показуючи смиренність і байдужість до того, що може зараз вчинити її чоловік. Виглядом — так. Але не очима. Очі переможно горіли й наче промовляли: «Будь, що буде — я це зробила. Я це зробила, я вільна робити, що хочу». А сама тихо підійшла і, схиливши голову, стала перед ним.
— Ходім, — повторив Богдан. — Син обіцяв зайти, кинеться, а батьків нема… — Він потім і сам не міг пояснити, як це в нього вийшло. — Вдома поговоримо. Це колись мало статися. Рано чи пізно.
Він чомусь простягнув їй руку… Може, хотів, щоб вона її взяла, чи сподівався, що підійде ще ближче до нього. А може, боявся, що вона піде без нього… Надія, схоже, не помітила цього жесту. Богдан опустив руку.
А що робилося з нею, з цією жінкою, нещасною самотньою жінкою в літах, яка нарешті здобула свободу. Свобода й перемога були зараз із нею. Перемога над собою, над обставинами, над долею. Над ним.
Чи треба було їй перемагати в такий спосіб? Чи хотіла вона саме такої перемоги? Навіщо вона їй тепер, коли Надя знала, що вже ніколи не побачить Стаса, ніколи з ним не заговорить, не обійме його, не…
Господи! Що ж це коїться? За що?..