Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Скрипнули двері. Едек оглянувся. Певно, протяг, лісничиха погано причинила їх.
Але ні, бо скрипнуло ще раз. Потім раптом двері розчинилися — хтось сильно штовхнув їх. На порозі стояла сарна. Хвильку дивилася своїми вічно здивованими блискучими очима, а тоді, тупаючи ратичками, швиденько рушила до ліжка хворого. Едек зрадів. Обережно, щоб не сполохати її, простяг руку, погладив схилену до нього голову. Озирнувся на стіл — від сніданку там лишилася скибка хліба з маслом. Він одламував шматочки і подавав тварині. Сарна делікатно брала їх губами і, майже не жуючи, ковтала. Хлопець усміхався до неї, похмурий настрій немовби розвіявся.
Коли хліба не стало, сарна ще трохи покрутилася по кімнаті й нарешті, тупаючи ратичками, вийшла в коридор.
Едека огорнула сонливість. За вікнами було біло, ясно, в хаті — тепло і приємно. Він то склеплював повіки, то трошки розплющував їх і дивився крізь шпаринки. Чув, як лісничиха буркотіла на сарну, що та робить їй безлад, потім грюкнули двері, і тільки Міхал тонким писклявим голосом запротестував, що він же ще не був, що він тільки на хвилинку. Видно, переконав пані Гелену — разом увійшли в кімнату.
Едек усміхнувся — він любив цього хлопця в зеленій курточці, який пишався своєю лісницькою професією.
Міхал почував себе ніяково, безпорадно м’яв у руках шапку, потім ступив ближче, усміхнувся.
— Я все бачив... Ждав тоді коло лісової дороги, доки ти повернеш, бо думав, ти гніваєшся на мене за ті дурниці, що я тобі казав. Причеп кидало то в один бік, то в другий, а та дурна верещить і мчить просто під колеса. Я побіг, думав, що від тебе тільки шматки залишаться, щоб у кошик зібрати. Ну й намучився я, поки відтягнув ті дошки, що притисли тебе до керма. Так придушило, що аж на одежі колесо відбилося. А та дурна, замість помагати, сіла край канави, схопилася за голову й голосить... Узяв я її велосипед і щодуху в округ по допомогу. Віка все зробила, батька не було вдома. Лікаря викликала, разом ми й привезли тебе сюди...— І урвав, бо лісничиха рішуче й недвозначно штовхнула його ногою.
— Що вас усіх так на балачку потягло? То один, то другий плеще, як з амвона, ще гірше, бо без пуття... Тікай, Міхал, а то києм вижену. Він повинен спати, от що! — Лісничиха замахнулася ганчіркою.
— Завтра прийде Віка, вона казала мені сьогодні!— гукнув уже від порога Міхал.
«І що я з нею робитиму? Якось по-дурному виходить — лежу отак хворий, а всі скачуть довкола, забавляють, годують. Чорт надав».
Едек обернувся лицем до стіни, щільніше вкрився ковдрою. Але, засинаючи, старався згадати лице Віки... Та його весь час затуляло похмуре обличчя пана Гасинця.
Ось раптом скрипнули двері, біля порога блимнула гасова лампа, і з-за неї знову виглянуло те обличчя. Едек потряс головою,— був певен, що то ще сон. Та ні, лісничий тримав біля грудей лампу, і його риси, освітлені знизу, здавалося, тепер були жорстокі, лякали.
— Пане лісничий...— пробелькотів Едек.
— Облиш, людино добра, чого ти так злякався?
Коли лампа вже була на столі і сон зовсім розвіявся, лісничий став такий, як звичайно.
Постояв трошки, тоді присунув собі стілець ближче до ліжка, важко сів. І все дивився,— Едек уже аж ніяковів під тим поглядом, не знаючи, що він має означати.
— Стомився після такої дороги. Добре, що лікар підвіз мене своєю машиною, ми з ним у воєводстві зустрілися. А то б до ранку товкся у вагові... Тісний, нецікавий той ваш Ольштин, нема краще, як у лісі, правда ж?
Едек ствердно кивнув головою. Його охопив якийсь дивний страх. Чого він хоче? Хлопець питав себе і не знаходив відповіді. Лісничий чогось хоче, це ясно. Дивиться так чудно, чогось жде. Знає все, це певно! Зараз може вигнати з дому, і буде по всьому...
Але пан Гасинець задивився у вікно, прислухаючись до звуків, що долинали з подвір’я.
— Одлига настає, вже капає з даху... Отак, тепер тільки почнеться зима. А з дровами — що вивезли, те й буде. Я привіз тобі гроші, добрячу норму ти виробив, у районі не могли надивуватись... Так, так, одлига...— І знову втупив погляд у хворого. Брови йому нервово здригалися.
— А що з трактором?
— Та вже бігає "по шосе, нічого йому не сталося, причеп трохи розбило, поправили...— Глянув на двері, присунувся з стільцем ще ближче.— От, є трохи часу. Стара не сподівалася, що я сьогодні приїду, то й вечеря не готова. Метек сидить над книжками, а Кульчик по-своєму папір переводить. Думаю, загляну до тебе, побалакаємо трохи, правда ж?
— А чого ж...
Настала тиша, і в ній було виразно чути, як з даху капають великі, важкі краплі. Лісничий легенько всміхнувсь. Едек здригнувся. Не розумів цього чоловіка. Чого він хоче? Чого він хоче?