Там, де козам роги правлять

— До твоїх послуг, брате. Ну, ти вже не тільки дивишся притомно, а й балакаєш по-людськи. Це, певно, чари тієї дівчини, що була тут сьогодні вранці. А взагалі вона вже разів п’ять приходила до героя безмежних лісових просторів Піша... Віка — це навіть поетично звучить. І непогана, та що ж, коли мене тепер уже мало хвилюють жіночі приваби.

— Тра-та-та-та-та! Боже, який торохтій! Ти не знаєш, що лікар заборонив його мучити? Добрий день, хлопче, нарешті! А я вже думала, що ти й не очуняєш. Сьогодні приїде лікар, то зрадіє... Може, ти голодний, хочеш пити?— Лісничиха всміхалась, і навіть її різкий голос лунав приємно для вуха хворого.

Водночас вона махала позаду рукою, виганяючи Кульчика з кімнати. Той вийшов з ображеною міною.

Едек морщився, напружено думаючи. Він ще не все розумів.

— Зараз, зараз... Був тягач, і та дівчина на велосипеді, я мусив повернути праворуч, у канаву...

— Авжеж, авжеж! Стрімголов у канаву! А дівчина ціла, тільки литки побила... Я б її...— І на його запитливий погляд швидко пояснила: — Трохи притиснуло тебе, придушило. Навіть ран не було, тільки струс мозку і ще там щось по-вченому, лікар тобі скаже... Досить, що ти лежав непритомний. Мали тебе взяти до лікарні, але ризиковано було перевозити, лишився у нас. І добре, вже три дні, як криза минула, тепер, каже лікар, піде на поправку...

— Я вже три дні лежу?

— Три? Після кризи — три, а взагалі вісім. Авжеж, дорогенький, вісім... Ну, з тебе вже досить, тепер засни, а тоді знову побалакаємо... А того бояна, як Метек каже, я вже сюди не впущу. О, і ці папери йому віддам, бо зараз припхається по них. Боже, понаписувано, понакреслювано, і не збагнеш що й до чого...

Едек лежав спокійно. Йому не хотілося дивитись на сніг за вікном. Вісім днів. Нещасний випадок. Певно, тяжкий, якщо стільки часу він лежав непритомний. А ран не було, цікаво... Струс мозку. Хто б подумав... І все сталося саме тоді, коли він надумав повернутися до Ольштина. Нічого, тепер поїде, але краще про це не думати. Краще не думати...

Що він казав, той Кульчик? Смішний тип, поет, теж фах собі обрав. Завжди був такий, невдаха. Зараз, зараз. Віка, хто це? Віка? A-а, це та язиката мала, якій він латів камеру. Донька старшого лісничого... Щось ніби пам’ятав, як над ним схилялося маленьке личко з коротко підстриженим волоссям. То це вона приїжджала сюди до нього? «Герой»,— казав Кульчик. Дурень він, яке ж це геройство? Що не хотів дурного дівчиська переїхати? Ех... А та Віка наче непогана... І лісничиха добра жінка, хоча й говорить так сердито — це ж не її вина, що в неї такий голос... Ну зовсім, хто ж винен, що має саме таку зовнішність, що саме так розмовляє... Вісім днів, вісім днів...

Думка обривалася, він засинав.

А коли прокинувся, на столі горіла гасова лампа. Якийсь товстий добродій тримав його за руку — перевіряв пульс. І був задоволений.