"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
— Ну, бач, Лілі? Ігор Миколайович ставиться до цього тверезо і спокійно. І тобі теж треба вчитися пристосовуватися до обстановки.
Ліля дивилася на матір холодно і презирливо.
— Я збожеволію, слово честі, — тихо мовила вона.
Шрагін як тільки міг природно розсміявся.
— Залишається тільки припустити, що ви розраховуєте потай вискочити заміж за якого-небудь німецького генерала і тому хочете зоставатися вільною навіть від фіктивних зобов’язань.
— Вам не личить казати дурниці, — спокійно відпарирувала Ліля.
— Тоді, Ліля, скажіть прямо, що ви пропонуєте або що збираєтеся робити? — вже серйозно спитав Шрагін.
— З того моменту, коли я проявила ганебну малодушність, погодилася з мамою і залишилась тут, я вже не маю права розраховувати на щось хороше, — відрубуючи кожне слово, відповіла Ліля.
— У місті лишились не одна ви. Якщо ви думаєте, що всі залишились, проявивши малодушність або з підлими задумами, ви небезпечно помиляєтесь, — сказав Шрагін, дивлячись в люті й холодні очі дівчини.
— От, от! — зраділа Емма Густавівна. — Я кажу їй те ж саме!
Ліля мовчала, але Шрагін читав у її погляді безмовне запитання: «А чому залишилися ви?» І він подумав, що колись на це запитання він відповість правду. Колись, але не зараз. І не всю правду. А тепер її треба заспокоїти, подати хоча б маленьку надію.
— Я, як ви знаєте, ходжу на завод, — сказав Шрагін. — Але завод паралізовано, і це надовго. Знаючи це, я спокійний. І якщо ви внутрішньо будете впевнені, що ні в яку підлу змову з совістю не вступите, ви теж будете спокійні. Ця якість в наших умовах — зброя. А істерика — не що інше, як початок поразки. Подумайте про це, Лілю, і ви побачите, що я не такий вже й неправий.
Шрагін ввічливо побажав жінкам на добраніч і пішов у свою кімнату.
Розділ 10
Перша зустріч Шрагіна з Григоренком відбулася в неділю на бульварчику біля пристані. Відповідно до схеми зв’язку, що вступила в дію, їхню зустріч охороняв Федорчук. Він обрав спостережний пост з боку міста, і Шрагін весь час бачив його.
Шрагін і Григоренко сиділи на лавці, поклавши між собою на газету хліб і помідори, — просто влаштувалися два приятелі попоїсти і відпочити в затінку.
— Найміцніше почуває себе Федорчук, — говорив Григоренко тихим, приглушеним голосом. — По-моєму, дуже у нього вдало з молодичкою вийшло…
— Уникайте давати свої оцінки. Тільки факти, і якомога коротше, — перебив його Шрагін.
Григоренко образився, замовк. Потім вів далі уривистими фразами. З його розповіді Шрагін з’ясував, що всі товариші — один гірше, інший краще — закріпились. Проте лишалося тривожним становище з роботою. Всі запитували, чи варто просити роботу через біржу праці. Димко звідкілясь довідався, ніби всіх, хто молодший, біржа заносить в окремий список на відправлення в Німеччину.
— Звідкіля він це знає? — спитав Шрагін.
Григоренко усміхнувся:
— Знову ж таки дівка одна є, на біржі працює. Димко з нею познайомився у Федорчука.
— Федорчук цю дівчину теж знає? — спитав Шрагін.
— Краще її знає Федорчукова… ну, як її… ну, наречена, чи що, не знаю.
— Яке у Федорчука враження про неї?
— Я не питав.
— Даремно.
— Мені ж про неї не Федорчук сказав, а Димко.
— Що він сказав?
— Та він наче пожартував, спитав: чи не варто йому, як Федорчукові, бойову подругу завести?.. І розповів про цю саму… ну, дівчину.
— Що він розповів про неї?
— Сказав, що з виду вона гарна, — трохи усміхаючись, відповів Григоренко. — Сказав, весела, їй усе байдуже.
— Ви в нього нічого не запитували?
— Ні.
— Передайте Димкові мій наказ: познайомитися з нею ближче, все про неї з’ясувати — з якої родини, чому залишилась, що думає. У середу ввечері ми знову зустрінемось за розкладом. До речі, як у вас з роботою? — спитав Шрагін.
— Думаю поки що обійтись. Сім’я, в якій я живу, забезпечена — кустарі, одним словом. Хазяїн ходив у міський магістрат, зареєстрував там свою сім’ю і мене теж, сказав, що я його робітник, і ніяких запитань з цього приводу не було.
— Обережніше, Григоренко, як тільки помітите найменше ускладнення, — негайно влаштовуйтесь.
— Я весь час напоготові, Ігоре Миколайовичу.
— Надіюсь на це. Ну, пора прощатись. До побачення. Шрагін дивився йому вслід, і на душі було неспокійно.
Він думав про те, що його бойові товариші вміння і досвід набуватимуть тільки тепер, коли боротьба вже почалась. А наука ця непроста: найменша помилка коштуватиме життя. Оцей же Григоренко. Зараз він наче не боїться, але він і не розуміє, що в їхньому становищі обережність — це зовсім не боягузтво. Його доведеться вчити ще й діловитості і навіть умінню говорити коротко і точно висловлювати свої думки — для зв’язківця це дуже важливо… «Ну що ж, вчитимемося всі разом», — подумав Шрагін, встав з лавки і кружною дорогою попрямував додому. Деякий час Федорчук віддалеки супроводжував його, перевіряючи, чи ніхто не стежить.