"Грант" викликає Москву

— А чого це Сашко називає вас безпритульним? — спитала Зіна.

— Відповідно до анкети, я з дитбудинку.

— І я теж, — здивувалася й зраділа Зіна.

— Сестричка, значить? — Сергій стиснув її лікоть. — Мені іноді здається, що кожний другий пройшов через це.

— А я нікого з наших ще не зустрічала, — сказала Зіна. — Хіба тільки одну подружку, ще до війни.

Вони підійшли до будинку Зіни, попрощались церемонно за руку, і Зіна прошмигнула у хвіртку.

Після цього вони почали зустрічатися кожного дня. Сергій приходив до біржі під кінець робочого дня, виходила Зіна, і вони йшли гуляти. Згадували кожен свій дитбудинок, і все в обох було схоже. Але Зіна почала боятися Сергія, її насторожувала його поривчастість. Одного разу, коли вони прощалися біля її будинку, він схопив її незручно за шию і намагався поцілувати. Вона вперлася хлопцеві в груди ліктем і ненароком дуже боляче вдарила його головою в підборіддя. Він зразу відпустив її, і помацавши підборіддя, похмуро сказав:

— Зуби, здається, цілі, і то добре. На добраніч. — І пішов.

Зіна побоювалась, що їхнє знайомство на цьому й припиниться.

Але саме в цей час Димко дістав наказ Шрагіна зблизитися з Зіною. Та й без цього він не обірвав би з нею знайомство — розумів, як може це пригодитися для справи. І нарешті, дівчина просто дедалі більше подобалась йому. Словом, на другий день Сергій, наче нічого й не було, ждав її коло біржі. Цього разу він був мовчазний і задумливий. «Ображається» — вирішила Зіна. Але він раптом сказав:

— У мене, сестричко, компотне становище з роботою, — Сергій вирішив, не відкладаючи, з’ясувати, чи спроможна Зіна надати допомогу.

— На облік у нас взявся? — спитала Зіна.

— Не можна, сестричко, можуть запроторити в Німеччину, ні за що ні про що. Аж надто вже вік у мене для них потрібний.

Зіна мовчала, вона знала, що Сергієві побоювання обгрунтовані. Останнім часом Лягавий спеціально реєстрував безробітних чоловіків, яким менше тридцяти років. Сказав при цьому, скалячи жовті зуби: «Екскурсанти — поїдуть Європу дивитись…»

— А чи не можна у вас там скапарити яку-небудь довідку? — обережно спитав Сергій. — Ну, що пред’явник цього працює отам і отам і щоб печатка й підпис?

— Не можна, — відповіла Зіна. — Нас кожного дня страхають, і начальство за кожним бланком пильно, немов у три пари очей, дивиться.

— Здрібнюється, я бачу, наше дитбудинківське плем’я, — зітхнув Сергій. — Та якби мене хтось із своїх дитбудинківських попросив на стіну вилізти, я б за одну мить…

— Не можна, — суворо повторила Зіна і вже лагідніше додала: — Не можу, Сергійку.

— Як нема, то й дарма, — весело сказав Сергій. — Спасибі цьому дому, віддамо шану другому.

— Ніхто тобі цього не зробить, — ніби злякавшись, зауважила Зіна.

— І навіть директор біржі? — спитав Сергій.

— Хто, Лягавий? І не думай навіть. Він тебе одразу до в’язниці відправить.