"Грант" викликає Москву

Німець кивав головою і урочисто прямував до свого кабінету.

У перші дні Зіна не дуже задумувалась над тим, що трапилось. Та все ж скоро вона зрозуміла, що і з нею і з усім містом сталося величезне нещастя. Працюючи на біржі, вона раніше за інших узнала, що німці готують відправлення працездатних городян до Німеччини. «Їх там, як рабів, продаватимуть», — сказала Зіні Віра Іванівна, літня жінка, в минулому вчителька, а тепер такий, як і Зіна, обліковець.

Кожного вечора на біржі появлялися гестапівці. Зіну лякала їхня чорна тарганяча форма з черепами на рукавах. Лягавий вивалював перед ними на стіл облікові картки, і гестапівці довго рилися в них. Якісь картки вони забирали з собою, і після цього Лягавий брав до себе реєстраційну книгу і викреслював з неї кілька прізвищ. «Цих уже можна вважати небіжчиками», — говорила тоді Віра Іванівна.

Якось вранці Лягавий підкликав до себе Зіну.

— Коли бачиш, що прийшов єврей, а пише в картці, що він росіянин, дай мені сигнал. Підійди до мене наче по довідку і скажи, — наказав він.

Віра Іванівна, узнавши про наказ Лягавого, сказала Зіні:

— Якщо ти це зробиш, то станеш убивцею.

Але Зіна й не збиралася виконувати цей наказ.

Після роботи вона бігла додому, надівала своє єдине вихідне платтячко — синє у білу смужечку — і йшла, як вона казала, на люди. Дівчина просто тинялася по місту і пильно дивилася, що робиться навкруги.

І ось одного разу в неділю, коли вона стояла на розі коло базару, хтось тихо її покликав.

— Зіна, це ти?

Вона обернулась і побачила дівчину, разом з якою працювала в лікарні.

— Юлька! Здрастуй! — зраділа Зіна. Вони обнялись, наче були подругами. А насправді тоді в лікарні вони мало знали одна одну.

— Познайомся, це мій чоловік, — сказала Юля і за руку підтягла плечистого юнака з добродушним усміхненим обличчям, що стояв віддалік.

— Сашко, — сказав він і так стиснув руку Зіни, що вона скрикнула.

— Ти що тут робиш? — спитала Юля.

— Я? Нічого. Гуляю, — безтурботно відповіла Зіна.

— Працюєш? Обліковець на біржі?

Зіна махнула рукою:

— Аби зарплата і картки. А ти де?

— О! В мене посада найвідповідальніша, я дружина свого чоловіка, — весело сказала Юля.

— Вона чудова дружина, — засміявся Сашко і, обнявши Юлю, притиснув до своїх могутніх грудей. І шепнув: — Поклич її в гості…

— Сашко, люди навкруги, — сказала Юля, вивільняючись з обіймів чоловіка.

Зіна дивилася на них з заздрістю.

— Чого дивишся так? Заздриш? Гляди-но, й тебе влаштуємо, — розсміялась Юля і серйозно спитала: —Ти що збираєшся робити?

— Нічого.

— Ходімо до нас, поп’ємо чаю, поговоримо.

Чай був надзвичайно смачний, з варенням, з м’якими домашніми коржиками. За столом розмовляли про що завгодно. Про те, як варити кисіль з давленого винограду. Як смішно німці, не знаючи російської мови, намагаються розмовляти з нашими. Що на базарі появився якийсь зсунутий з глузду старий, який, побачивши німця, стає струнко і на все горло співає «Боже, царя храни…»