Нестерпна легкість буття
- Автор: Кундера Милан
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Воліна Пасічна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Нестерпна легкість буття». Краткое содержание книги:
Сабіна піддалася на вмовляння і вирішила відвідати товариство своїх земляків. Знову дискутували про те, чи варто було боротися з росіянами зі зброєю в руках. Звичайно, тут, у безпечній еміграції, всі проголошували, що боротися треба було. Сабіна сказала:
— В такому разі, повертайтеся туди й продовжуйте боротьбу.
Вона не повинна була такого казати. Чоловік зі шпакуватим, старанно укладеним у перукарні волоссям скерував у її бік довгий указівний палець:
— Ви б уже краще помовчали. Усі ви відповідальні за те, що там сталося. І ви також. Що ви зробили на батьківщині проти комуністичного режиму? Малювали картини, тільки й усього…
Оцінка і перевірка громадян — це головна і повсякчасна соціальна діяльність у комуністичних країнах. Чи дістане художник дозвіл на виставку, чи одержить громадянин візу, щоб мати змогу поїхати під час відпустки до моря, чи зможе футболіст стати членом національної збірної команди, — для цього треба зібрати передовсім усі характеристики і всю інформацію про нього (від двірнички, від колег, від поліції, від партійної організації, від профспілок), а вже потім ці характеристики прочитуються, зважуються, резюмуються службовцями, які спеціально цим займаються. Те, про що йдеться в характеристиці, аж ніяк не стосується здібностей громадянина до малювання, вміння грати у футбол або його здоров’я, яке потребує відпочинку біля моря. Вони стосуються виключно того, що називалось політичним обличчям громадянина (тобто, що громадянин говорить, про що думає, як поводиться, яку участь бере у зборах і травневих демонстраціях). Бо все (повсякденне життя, просування по службі, відпустка), залежить від того, як буде громадянин оцінений, кожен мусить (якщо хоче грати у футбол в національній збірній, мати виставку картин або провести відпустку біля моря) поводитися так, щоб мати прихильну оцінку.
Саме про це думала Сабіна, слухаючи шпакуватого чоловіка. Його також не турбувало, чи добре грають у футбол його земляки і чи добре вони малюють (нікого з чехів ніколи не цікавив Сабінин живопис), а чи активно чинили опір комуністичному режимові, чи тільки пасивно, по-справжньому — чи лише про людське око, тільки спочатку — чи аж по сьогоднішній день.
Бувши художницею, вона добре запам’ятовувала людські обличчя і знала з Праги фізіономії людей, пристрастю яких було перевіряти й оцінювати інших. Всі вони мали указівний палець трохи довший за середній і скеровували його на тих, із ким розмовляли. До речі, і президент Новотний, який правив у Чехії чотирнадцять років, аж до 1968 року, мав таке ж укладене перукарем волосся, а вказівний палець — найдовший серед жителів Центральної Європи.
Заслужений емігрант, почувши з уст художниці, картин якої не бачив, що він схожий на комуністичного президента Новотного, почервонів, пополотнів, знову почервонів, іще раз пополотнів, та так нічого і не сказав у відповідь, відмовчався. Всі мовчали разом з ним, аж поки, зрештою, Сабіна підвелася і вийшла з кімнати.
Від усього того вона почувалася нещасною, але внизу, уже на хіднику подумала: а чому, власне, вона має зустрічатися з чехами? Що її об’єднує з ними? Країна? Коли б кожен з них мав сказати, що він розуміє під назвою Чехія, образи, які поставали б у них перед очима, були б зовсім різні, не створювали б жодної єдності.
Чи, може, культура? А що це таке? Дворжак і Яначек? Безперечно. А що, коли якийсь чех не розуміє музики? І суть чеського національного характеру одразу розпливається.
Чи, може, великі мужі? Ян Гус? Ніхто з тих людей у кімнаті не прочитав ані рядка з його книжок. Єдине, що вони одностайно розуміли, було полум’я, слава полум’ю, в якому згорів він як єретик на вогнищі, слава попелу, в який він обернувся, і тому суть чеської національної свідомості, каже сама собі Сабіна, саме попіл, нічого більше. Цих людей об’єднує лише поразка і докори, якими вони закидають одне одного.
Вона швидко йшла по вулиці. Більше, ніж розрив з емігрантами, її розтривожили власні думки. Вона знала, що вони несправедливі. Адже серед чехів були люди і не схожі на отого, з довгим указівним пальцем. Ніякова тиша, що запала після її слів, аж ніяк не означала, що всі були проти неї. Скоріше присутні були спантеличені раптовою ненавистю, тим нерозумінням, жертвою якого всі стають тут, в еміграції. Чому б їй не пожаліти їх? Чому вона не сприймає їх зі зворушенням, як людей покинутих?