Нестерпна легкість буття
- Автор: Кундера Милан
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Воліна Пасічна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Нестерпна легкість буття». Краткое содержание книги:
Художниця знову налила вина, трохи випила, а тоді мовчки, з дивною байдужістю, так ніби Франца тут узагалі не було, поволі почала знімати блузку. Вона поводилася, ніби майбутня актриса, що має показати під час практичних занять етюд, який мав переконати глядачів, що вона в кімнаті сама й ніхто її не бачить.
Вона була лише в спідничці й ліфчику. Потому (так ніби раптом помітила, що вона в кімнаті не сама) надовго зупинила погляд на Францеві.
Той погляд збентежив Франца, бо він не розумів його. Поміж коханцями швидко встановлюються правила гри, яких вони не усвідомлюють, але яких не можна порушувати. Погляд, утуплений у нього в ту хвилину, виходив за рамки тих правил; він не мав нічого спільного з поглядами й рухами, які передували звичайно їхнім любощам. Не було в ньому ні заклику, ані кокетства, скоріше якесь запитання. А Франц поняття не мав, про що той погляд запитував.
Потім вона скинула спідницю. Взяла Франца за руку і обернула його до великого дзеркала, яке стояло за крок від них, сперте на стіну. Не випускаючи його руки, вона і далі дивилася у дзеркало довгим, запитливим поглядом, то на себе, то на нього.
Біля дзеркала на підлозі стояла підставка, на яку був надягнений старий чоловічий котелок чорного кольору. Вона схилилася по нього і надягла собі на голову. Картина у дзеркалі ураз змінилася: тепер там стояла жінка в білизні, гарна, недоступна, байдужа, а на голові у неї був страшенно невідповідний до даної хвилини капелюх. Жінка тримала за руку чоловіка у сірому костюмі з краваткою.
Він знову вимушено посміхнувся, нічого не розуміючи. Вона роздягалася не для того, щоб кохатися з ним, а лише задля якоїсь дивної витівки: інтимний геппенінг для двох. Він схвально, з розумінням усміхнувся.
Чекав, що художниця відповість на його усмішку, але не дочекався. А вона, не випускаючи його руки, дивилась у дзеркало то на себе, то на нього.
Лицедійство затяглось. Францеві здалося, що витівка (хоч він ладен був уважати її приємною) триває занадто довго. І тому він обережно взяв її капелюх двома пальцями, з усмішкою зняв його з голови й почепив назад на підставочку. Складалося враження, ніби він витер ґумкою вуса, які шкодлива дитина домалювала на іконі Діві Марії.
Художниця ще кілька секунд стояла непорушно, дивлячись на себе в дзеркалі. Потому Франц обсипав її ніжними поцілунками. І знову попросив поїхати з ним на десять днів до Палермо. Цього разу вона, не відмовляючись, пообіцяла йому це, й він пішов.
Франц знову був у чудовому гуморі. Женева, яку він усе життя проклинав як столицю нудьги, видалася йому тепер гарною і сповненою пригод. Вийшовши на вулицю, він ще подивився вгору, на широке вікно майстерні. Стояла пізня спекотна весна, над усіма вікнами були напнуті смугасті тенти. Франц дійшов до парку, над яким удалині здіймалися золоті бані православного храму, немов позолочені гарматні ядра, що їх невидима сила затримала при падінні та так і лишила висіти в повітрі. Гарно було. Франц зійшов до набережної, щоб сісти на міський катер і перебратися на північний берег озера, де мешкав.
Лишившись сама, Сабіна знову підійшла до дзеркала. Вона й досі була в білизні. Знову надягла капелюх і довго роздивлялася на себе, дивуючись тому, що вже стільки років її переслідує один змарнований епізод.
Колись, багато років тому, до неї прийшов Томаш, і його увагу привернув цей котелок. Він надяг його собі на голову й розглядав себе в великому дзеркалі, що стояло, як це, сперте на стіну в її празькій майстерні. Він хотів уявити, який вигляд мали мери в минулому столітті. Коли потім Сабіна поволі почала роздягатися, він насадив капелюх їй на голову. Вони стояли перед дзеркалом (завжди так стояли, коли вона роздягалася) і дивились на себе. Сабіна була в самій білизні, а на голові мала котелок. Раптом вона усвідомила, що обоє схвильовані образом, який бачать у дзеркалі.
Як це могло статися? Ще хвилину тому котелок на її голові видавався звичайнісіньким жартом. Невже і справді від смішного до збудливого — лише один маленький крок?
Мабуть, так. Коли того разу вона дивилась у дзеркало, то в перші секунди бачила лише кумедну ситуацію. Але потому комічне перекрилося збуджуючим: котелок уже означав не жарт, а насилля; насилля над Сабіною, над її жіночою гідністю. Вона бачила себе з оголеними ногами, у тоненьких трусиках, крізь які просвічував трикутник. Білизна підкреслювала її жіночі принади, а твердий чоловічий капелюх усе заперечував, ґвалтував, виставляв на посміх. Томаш стояв поряд одягнений, з чого випливало: суть того, що вони бачать, зовсім не жарт (бо в такому разі й він мав бути в білизні й котелку), а приниження. І, замість того, щоб звільнитись од цього приниження, вона з гордістю демонструвала його, так ніби з доброї волі дозволяла прилюдно ґвалтувати себе; аж раптом, не витримавши більше, вона потягла Томаша на підлогу. Котелок закотився під стіл, а вони заборсалися на килимі під дзеркалом.