Нестерпна легкість буття
- Автор: Кундера Милан
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Воліна Пасічна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Нестерпна легкість буття». Краткое содержание книги:
В цьому смислі ми б могли зрозуміти і Францову слабість щодо всіх революцій. Колись він симпатизував Кубі, потім Китаю, а коли розчарувався через жорстокість їхніх режимів, то меланхолійно змирився з тим, що на його долю лишилося тільки море літер, які нічого не важать і не мають нічого спільного з життям. Він став професором у Женеві (де не відбуваються жодні маніфестації) і, зрікшись усього (на самоті, без жінок і маніфестацій), видав кілька наукових книжок, які мали досить значний успіх. Потім якогось дня, як одкровення, постала перед ним Сабіна; вона приїхала з країни, де вже давно не квітли революційні ілюзії, але ще лишилося те, що в революціях його найбільше захоплювало: життя з великим ризиком, проявами відваги і небезпекою смерті. Сабіна повернула йому віру у значимість людської долі. Була ще прекраснішою від того, що за її спиною прозирала болісна драма її батьківщини.
Проте Сабіна цієї драми не любила. «В’язниця», «переслідування», «заборонені книжки», «окупація», «танки» — для неї це лише бридкі слова, без найменшого сліду романтики. Єдине слово, що викликає в неї ностальгічні спогади про батьківщину, — це слово «кладовище».
Кладовища в Чехії подібні до садів. Могили вкриті травою та різнобарвними квітами. Скромні пам’ятнички ховаються в зелені листя. Коли посутеніє, кладовище підсвічується маленькими запаленими свічками, тож здається, що мертві влаштували дитячий бал. Так, саме дитячий, бо ж мертві невинні, немов діти. І яким би не було жорстоким життя, на кладовищах завжди панував мир. І під час війни, і за Гітлера, і за Сталіна, під час окупації. Коли Сабіні бувало сумно, вона сідала в автомобіль і їхала кудись далеко за Прагу — походити сільськими кладовищами, які вона так любила. Ці невеличкі цвинтарі на тлі синіх пагорбів були чарівні, як колискова пісня.
Для Франца кладовище було жахливим сховищем кісток і каміння.
— Я б ніколи не сів за кермо автомобіля. У мене страх перед аварією! Навіть якщо не розіб’єшся на смерть, то скалічишся на все життя! — сказав скульптор, мимоволі хапаючись за вказівний палець, який колись мало не відрізав, обтесуючи дерев’яну скульптуру. Лише чудом зберегли йому палець.
— А мені ніякісінько, — бадьорим голосом сказала Марі-Клод: — Я пережила тяжку аварію, і це було пречудово! Ніде мені не було так добре, як у лікарні! Я зовсім не могла спати, тож без упину читала, і вдень, і вночі.
Всі дивилися на неї з подивом, який явно тішив її. У Франца було якесь змішане почуття: неприязнь (він знав, що після згаданої аварії його дружина була в дуже пригніченому стані й без упину ремствувала) і своєрідне захоплення (її вміння переінакшити все пережите свідчило про неабияку життєстійкість). Вона вела далі:
— Там я почала ділити книжки на денні та нічні. Справді, є книжки для дня і книжки, які можна читати лише вночі.
Всі удавали захоплення і подив, лише скульптор тримався за палець, й обличчя його морщилося від неприємного спогаду.
Марі-Клод звернулася до нього:
— До якої групи ти б відніс Стендаля?
Скульптор не слухав і тому лише розгублено стенув плечима. Критик-мистецтвознавець, що стояв поруч із ним, зауважив, що Стендаль, на його думку, денне читання.
Марі-Клод похитала головою і голосно промовила:
— Ти помиляєшся. Ні, ні, ні, ти помиляєшся! Стендаль — нічний автор!
Франц слухав дискусію про нічне і денне мистецтво досить неуважно, бо мав на мислі лиш одне: коли об’явиться Сабіна. Вони обмірковували не день і не два, чи варто їй приймати запрошення на цей коктейль. Марі-Клод влаштовувала його для всіх художників та скульпторів, які виставлялись у її приватній галереї. Відтоді як вона познайомилася з Францем, Сабіна уникала його дружини. Оскільки ж вони боялися видати себе, вирішили нарешті, що буде природніше і менш підозріло, коли вона прийде. Непомітно він зиркав убік передпокою і раптом усвідомив, що на другому кінці салону раз по раз озивається голос його вісімнадцятирічної доньки Марі-Анн. Покинувши групку, де владарювала його дружина, він підійшов до гуртка, в якому домінувала його донька. Дехто сидів у кріслах, інші стояли, Марі-Анн сиділа на підлозі. Франц був певен, що Марі-Клод у другому кінці салону невдовзі також сяде на килим. Сідати при гостях на підлогу в ті часи — це був жест, який мав означати природність, невимушеність, прогресивність, товариськість і приналежність до Парижа. Пристрасть, з якою Марі-Анн повсюди сідала на підлогу, часто лякала Франца, аби вона не плюхнулась на підлогу в магазині, куди ходила по сигарети.