Нестерпна легкість буття

Маршируючи в колоні на Перше травня, вона не вміла дотримуватись ритму, тож дівчина, що йшла позаду, гримала на неї і навмисне наступала їй на п’яти. Коли в поході починали співати, вона ніколи не знала тексту пісень й лише мовчки розкривала рота. Але її товаришки, помітивши це, поскаржились на неї. З молодих літ вона ненавиділа будь-які демонстрації.

Франц навчався в Парижі, й оскільки був надзвичайно обдарованим студентом, наукова кар’єра розкривалась перед ним з двадцяти років. Уже тоді він знав, що все життя проведе в просторі університетського кабінету, публічних бібліотек та кількох аудиторій; така перспектива викликала в нього почуття задухи. Він мріяв вийти за межі свого життя, як виходить з квартири на вулицю.

Ось чому він, поки жив у Парижі, так любив ходити на демонстрації. Як це чудово було — щось святкувати, щось вимагати, проти чогось протестувати, не бути самому, іти під відкритим небом разом з іншими. Колони демонстрантів, що сунули по бульвару Сен-Жермен або від площі Республіки до Бастилії, заворожували його. Галасливий марш натовпу був для нього образом Європи та її історії. Європа — це Великий Марш. Марш від революції, від бою до бою, тільки вперед.

Я б міг це сказати й по-іншому: Францові його життя серед книжок видавалося нереальним. Він мріяв про справжнє життя, про дотики інших людей, які йдуть пліч-о-пліч з ним, про їхні вигуки. Він не усвідомлював, що саме те, що він уважав за несправжнє (роботу в тиші кабінету та бібліотек), і є його справжнім життям, тоді як демонстрації, які уособлювали для нього реальність, були нічим іншим, як театром, танком, урочистістю, одне слово, сном.

У студентські роки Сабіна мешкала в гуртожитку. Першого травня всі мусили рано-ранісінько вставати і йти на місце збору демонстрантів. Аби нікому не заманулось лишитися, студенти-активісти контролювали, чи порожньо в будинку. І тому вона ховалася в туалеті, а коли і контролери йшли на вулицю, поверталася до своєї кімнати. Западала така тиша, про яку можна було тільки мріяти. Лише здалеку долинала маршова музика. І їй здавалося, що вона сховалася в мушлі, а вдалечині шумить море ворожого світу.

Через рік-два після того, як покинула Чехію, вона випадково опинилася в Парижі саме на річницю російського вторгнення. У місті проходила маніфестація протесту, і вона не могла устояти перед бажанням узяти в ній участь. Молоді французи піднімали стиснені кулаки й вигукували гасла проти радянського імперіалізму. Ці гасла подобалися їй, та раптом вона з подивом усвідомила, що не може вигукувати їх разом з іншими — не витримала маршового походу більше кількох хвилин.

Коли вона поділилася своїми відчуттями з французькими друзями, вони здивувалися: «То ти не хочеш боротися проти окупації своєї країни?» Вона хотіла сказати їм, що за комунізмом, фашизмом, різними окупаціями і вторгненнями приховується фундаментальніше, всеосяжне зло; образом цього зла для неї назавжди стали маршові колони людей, які піднімають руки і вигукують в унісон однакові склади. Але вона розуміла, що не зможе їм цього пояснити. Розгубившись, вона перевела розмову на іншу тему.