Нестерпна легкість буття
- Автор: Кундера Милан
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Воліна Пасічна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Нестерпна легкість буття». Краткое содержание книги:
Вони годинами ходили по Нью-Йорку; краєвиди мінялися на кожному кроці, так ніби вони йшли звивистою стежкою в захопливій гірській місцевості: посеред хідника стояв на колінах молодик і молився, трохи далі, спершись на дерево, дрімала чарівна негритянка, чоловік у чорному переходив дорогу, широкими жестами диригуючи невидимим оркестром, у фонтані била вода, а довкола сиділи будівельники й обідали. Залізні сходи спиналися по фасадах бридких будинків з червоної цегли, але ці будинки були навіть по-своєму гарними у своїй бридоті, по сусідству з ними стояв великий скляний хмарочос, а за ним ще один, на даху якого був збудований невеликий арабський палацик із башточками, галерейками й позолоченими стовпами.
Вона пригадала свої картини: на них також зустрічалися речі, які не пасували одна до одної, — будівельний майданчик металургійного заводу, а за ним — гасова лампа; або інша лампа: її старовинний абажур з розмальованого скла розбито на скалки, що розлітаються у всі боки над порожнім болотистим краєвидом.
Франц сказав:
— Європейська краса завжди була ніби впорядкована. Простежувалися естетичні наміри й довготермінові плани, за якими людина протягом десятиліть будувала готичний кафедральний собор або ренесансне місто. Краса Нью-Йорка має зовсім іншу основу. Це невпорядкована краса. В ній не відчувається задумів людини, вона виникла, немов сталактитова печера. Форми, самі по собі бридкі, створені без ніякого плану, від якогось невірогідного, випадкового поєднання часом здаються на диво поетичними.
Сабіна сказала:
— Невпорядкована краса. Так. Можна було б сказати ще по-іншому: краса як помилка. Перше ніж краса зовсім зникне зі світу, якийсь час вона ще існуватиме як помилка. Краса за помилкою — це остання фаза в історії краси.
І вона пригадала свою першу зрілу картину; картина виникла завдяки тому, що на неї помилково скрапнула червона фарба. Так, в основі її картин була краса помилки, а Нью-Йорк був таємною і справжньою батьківщиною її живопису.
Франц сказав: — Можливо, невпорядкована краса Нью-Йорка є значно багатша і різнобарвніша, аніж занадто точна й скомпонована краса людського проекту. Це вже не європейська краса. Це чужий світ.
Невже справді є щось таке, про що вони мислять однаково?
Ні. І тут є різниця. Відчуженість нью-йоркської краси Сабіну приваблює. Франца вона заворожує, але й лякає, пробуджує тугу за Європою.
Сабіна розуміє його неприязність до Америки. Франц — втілення Європи: його мати народилась у Відні, батько був француз, а сам він швейцарець.
Франц захоплюється Сабіниною батьківщиною. Коли вона розповідає йому про себе і про своїх чеських друзів, Франц чує слова «в’язниця», «переслідування», «танки на вулицях», «еміграція», «листівки», «заборонена література», «заборонені вистави» і відчуває дивні заздрощі, поєднані з ностальгією.
Він відкриває перед Сабіною душу:
— Якось про мене написав один філософ, що все, про що я кажу, — недоказова спекуляція, і назвав мене «Сократом майже неправдоподібним». Я відчув себе страшенно ображеним і відповів йому лютим тоном. Уяви собі! Цей смішний епізод був найбільшим конфліктом, який я пережив у своєму житті! Найдраматичніший момент того життя! Ми з тобою живемо у різних вимірах. Ти увійшла в моє життя, мов Гуллівер у країну ліліпутів.
Сабіна протестує. Мовляв, конфлікт, драма, трагедія нічого не означають; в них немає ніякої цінності, нічогісінько, що заслуговувало б на повагу або захоплення. Єдине, на що можна позаздрити, це праця Франца, якій він віддається у тиші і спокої.
Франц хитає головою:
— Коли суспільство багате, людям не доводиться працювати руками, вони присвячують себе розумовій діяльності. З часом дедалі більше з’являється університетів і дедалі більше стає студентів. Аби студенти могли закінчити вищу школу, вигадуються теми дипломних робіт. Тем — сила-силенна, адже про все на світі можна написати дослідження. Списані аркуші паперу громадяться в архівах, сумніших за кладовища, бо туди ніхто не ходить, навіть у поминальні дні. Культура гине в тиражуванні продукції, в лавині літер, в якомусь кількісному шаленстві. Ось чому я кажу тобі, що одна заборонена книжка у твоїй колишній вітчизні важить більше за мільярди слів, які вивергають наші університети.