Нестерпна легкість буття
- Автор: Кундера Милан
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Воліна Пасічна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Нестерпна легкість буття». Краткое содержание книги:
Повернімося ще раз до капелюха:
Спершу він уособлював невиразний спогад про забутого в минулому столітті дідуся, мера невеликого чеського міста.
По-друге, був пам’яткою про батька. Після похорону її брат привласнив усе батькове майно, а вона, затявшись, гордо відмовилась домагатися своїх прав.
Лише саркастично проголосила, що бере собі капелюх, як єдиний спадок по батькові.
Утретє, капелюх був реквізитом любовних ігор з Томашем.
Учетверте, був знаком її оригінальності, яку вона свідомо підтримувала. Вона не могла взяти з собою в еміграцію багато речей, і якщо взяла цей непрактичний предмет, це означало, що мусила відмовитись од інших, практичніших.
Уп’яте, за кордоном капелюх став об’єктом сентиментальності. Їдучи до Томаша в Цюріх, вона взяла цей головний убір з собою й надягла на голову, коли відчиняла йому двері своєї готельної кімнати. І тоді сталося щось таке, чого вона не сподівалася: капелюх більше не веселив і не хвилював, він став пам’яткою про минуле. Це обох розчулило. Кохалися, як ніколи досі: для фривольних ігор не лишалося місця, бо їхня зустріч була не продовженням сексуального зв’язку, коли вони щоразу вигадували якесь нове невеличке збочення, а підсумком минулого, піснею про разом пережитий час, сентиментальним резюме несентиментальної історії, яка лишалася вдалині.
Капелюх став мотивом музичної композиції, якою було Сабінине життя. Знову і знову повторюючись, цей мотив набирав щораз іншого значення; всі ці значення спливали по капелюсі, як вода в річці. І можу сказати, що це було Гераклітове річище: «Ніколи не ступиш двічі в ту саму річку!»; капелюх став руслом, у якому Сабіна щоразу бачила воду іншої річки, семантично іншої; той самий предмет викликав щоразу нове значення, але водночас із тим значенням озивалися (немов луна, немов відгомін луни) всі минулі значення. Кожне нове переживання звучало дедалі багатшим акордом. Томаш і Сабіна, схвильовані капелюхом, кохалися майже плачучи, бо ота чорна річ була не лише спогадом про їхні фривольні ігри, але й пам’яткою про Сабіниних батька та дідуся, який жив у столітті без автомобілів та літаків.
Тепер, мабуть, нам легше буде зрозуміти, яка прірва розділяла Сабіну та Франца; він жадібно слухав історію її життя, а вона так само жадібно слухала його оповіді. Вони точно розуміли логічне значення слів, які казали одне одному, а проте не чули гомону семантичної річки, яка плинула разом з цими словами.
І тому, коли Сабіна надягла капелюх, Франц розгубився, ніби хтось звернувсь до нього чужою мовою. Він не побачив у цьому нічого ні збудливого, ані сентиментального, для нього це був незрозумілий учинок, який збентежив його саме своєю незрозумілістю.
Поки люди молоді й звучать лише перші такти музичної композиції їхнього життя, вони можуть писати її разом, обмінюючись мотивами (так як Томаш і Сабіна обмінялися мотивом капелюха), та коли вони зустрічаються вже старшими, їхні музичні композиції більшою чи меншою мірою відособлені, і кожне слово, кожен предмет у композиціях одного й другого означають різне.
Коли б я стежив за всіма розмовами між Сабіною та Францом, я міг би скласти з їхніх непорозумінь великий словник. Втім, задовільнімося малим словником.
Бути жінкою — цієї долі Сабіна собі не обирала. А те, чого ми не обираємо, не можна вважати ані за свою заслугу, ані за невдачу. Сабіна вважає, що до визначеної долі треба ставитися коректно. Повставати проти того, що ти народилася жінкою, так само безглуздо, як і пишатися цим.
Якось, під час однієї з перших зустрічей, Франц сказав їй з виразним наголосом: «Сабіно, ви жінка!» Вона не розуміла, чому він повідомляє їй про це з урочистим виразом Христофора Колумба, який саме вгледів береги Америки. Лише пізніше збагнула, що слово «жінка», яке Франц вирізнив, означає для нього не одну з двох людських статей, а достоїнство. Не кожна жінка гідна називатися жінкою.