Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

(Кожен і міру свою, і те, чого вартий, хай знає,    А по добро не своє — хай і не сміє сягать, Щоб, од чужої снаги до свого вернувшись убозтва,    На розперезаний сміх не наражати себе.) Шкуру лівійського лева осел надибав якось-то —    Й тут же на себе її, звіра подобу, нап’яв[229]. Тіло худюще своє сяк-так під нею ховає:    Шию ослячу гнітить лева гриваста могуть. Так от, в одежі новій, жахи розсіваючи вкола, [10]   Чуючи в утлих кістках сили незвичної гру, Де пасовища — там він: зухвало стоптує трави,    Свійську худібку ляка, збурює спокій волів. Та селянин осла упізнав по вухах ослячих —    Путами ноги зв'язав ще й батогом усмирив. А коли лев’ячу шкуру стягнув, осла оголивши,    Він бідолаху того й словом іще шмагонув: «Може б, і міг ти когось, рикнувши, як лев, одурити,    Лиш не мене: ти осел — от і лишайся ослом».