Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

Ти, що з віку на вік розумно світом керуєш, Неба Сівачу й землі! Ти сам, стійкий, спередвіку Часові йти повелів[257], все довкіл спонукаєш до руху, Ти, кого ззовні не квапить ніщо, щоби речі ліпити З плинної речовини: у Тобі — щонайвищого блага Образ, де плями нема; за взірець незотлінне узявши, Вишнє, — і цей красен світ, бо й сам прекрасний Ти, в думці Носиш своїй — і виліплюєш, твориш, подібно до нього, Всі за високим зразком будівлі високої частки. [10]   Числами в’яжеш начатки речей, щоб із полум’ям холод Ладив, із плинним — сухе, щоб чистий вогонь не одлинув Ген із землі, а вона — від свого ж тягаря не запалась. А серединну — природи потрійної — душу, що в світі Рухає всім, Ти мірно розсіяв по згідливих частках. Ця ж, на круги два — поділена — руху лише набирає, Квапиться знов повернутись до себе, кружляє довкола Розуму, у глибині — звідси й неба подібне кружляння. Так Ти й душі людські, так і нижчі виводиш створіння; Так — і піднесені: на колісницях вони, легковійні, [10]   З волі Твоєї — на небі й землі. Ласкавим законом Їм дозволяєш до Тебе прийти — невгасного світла. Отче, дай змогу душі у всевишню оселю вернутись, Дай озирнути добра джерело, дай, Отче, прозрівши, Очі на Тебе звернуть, душі незаплямлені очі! Хмари низинні розвій, од земної ваги увільнивши, Власне сяйво яви, бо ж Ти — сама тільки ясність, Ти — неохмарений спокій для чесних, дозволь Тебе зріти, Ти ж бо — кінець і начало, стезя, проводар і вершина!