Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

Я, хто у розквіті сил укладав, було, твори пісенні,    Нині — печальну, на жаль, мушу плекати струну. Ось і тепер, що пишу, — те нашіптують тужні Камени,    Справжні по лицях струмлять муз елегійних плачі. Жоден, що душу зморожує, страх їм не став на заваді:    Не відреклися мене[243] — йдуть, куди шлях мій проліг. Слава колишня моя, моїх літ молодеча окраса —    Щиро втішають того, хто похиливсь, посумнів. Гостя неждана-бо йде — заохочена лихами старість. [10]   Біль, мов у власне житло, владно у неї вселивсь. Якось, немов в один день, сивина мою голову вкрила,    Втратило тіло снагу, шкіра, зів’явши, дрижить. Смерть — добро для людей, коли не впадає раптово    В юність, — коли її ждуть і своєчасна вона. О, як часто, глуха, відвертається від нещасливих,    Їм відмовляє вона сплакані очі зімкнуть! Поки зрадливим добром мене забавляла Фортуна[244],    Смертна година ураз ледь не окрила мене. Нині ж, обличчя лукаве своє окутавши в хмару, [20]   Знуджує, мучить мене тим осоружним життям. Що ж ви так часто на щастя моє задивляєтесь, друзі?    Хто так упав, той не міг впевненим кроком іти.[245]