Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

Щасен, хто вік звікував на рідних полях, кого бачить    Ця ж сама хата хлоп’ям, ця ж сама — і дідусем. Хто шкандибає з ціпком, де повзав колись у пісочку,    Хто тій садибі своїй вік на століття веде. Доля ніколи у вир грошовий його не ввергала,    Із чужоземних джерел, непосидющий, не пив. Бурі купцем не жахавсь, вояком — сурми бойової    І не чував, що таке — форуму спори хрипкі. Толку у справах не знав, не відав про місто сусіднє, [10]   Тихих полів круговид — радість йому для душі. Жнивом рóків ходу, а не змінами консулів числить[192],    Овоч — про осінь йому, цвіт — про весну дає знак. Сонце стрічає в трудах, у трудах прощається з сонцем,    Колом селянських занять міряє й днини ходу. Дуба, могутнього вже, він пагінцем ще пам’ятає,    Цей ось одноліток-гай — вже у літах, як і він. Дальша для нього Верона, аніж темнокóлірні інди,    Озеро ближнє, Бенáк[193], — море Червоне йому. Все ж не ослабнув іще та й міць у руках іще має, [20]   Третя пора вікова бачить його ще міцним. Інший хай світом блукає собі, забреде й до іберів[194] —    Матиме вдосталь доріг, цей же — удосталь життя[195].