Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

[47]   Вислухай, владний, мене, осяйна твого світу оздобо,    Риме, що сяєш чолом посеред зоряних плес! Вислухай, отче людей[207] і богів-небожителів отче [50]   (Ближче й нам до небес через святині твої) — Піснею славлю тебе й, поки подиху, славити буду,    Хто ж бо тебе позабув — щастя не знати тому. Сонце огорне скоріш забуття поволока злочинна,    Ніж перестану тобі, Риме, пошану являть. Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні,    Ген, де ріка Океан[208] землю в обійми бере. Й Феб, хоч охоплює все, з-за твоїх володінь виганяє    Коней[209] і за твої ж — їх на спочинок жене. Кроку твого не спинив ані Лівії подих жагучий, [60]   Ні Ведмедиця[210], що вся — наче у латах, в льоду. Як лиш далеко життя сягнуло на північ — усюди    Чутка про подвиги йде і про чесноти твої. Рідним краєм ти став для різноплемінного люду,    Влада твоя на добро несправедливим пішла. Тих, над ким гору ти взяв, до свого долучаючи права,    Що було світом колись — містом зробив світовим. Рід наш, визнаємо, — від Венери й Марса; Венера —    Від Енеадів, а Марс — то Ромулідів[211] отець. Збройної сили напір перемоги зм'якшує ласка — [70]   Марс і Венера в твоїх, Риме, звичáях зійшлись. Ось чому любо тобі і долати в боях, і щадити —    Зверхніх долати, а вже, як піддалися, — любить. Вік наша дяка богам за оливу і сік виногрона,    І юнакові, що взявсь першим вести борозну. І для Пеана димлять вівтарі за хист лікування,    А за чесноти й Алкід[212] — бог серед вишніх богів. Законотворчими й ти тріумфами світ обійнявши,    Риме, до миру й добра весь заохочуєш люд. Хай там яка далінь — хвалу тобі божеську діє [80]   Хто миротворче ярмо чує на вільнім плечі. Зорі, що вічні свої путі бережуть кругойдучі,    Влади ніколи й ніде кращої зріть не могли. Чи спромоглось на здобутки такі ассіріян оружжя?    Навіть мідієць[213] і той — тільки сусіда сягнув. Горді парфян царі й македонські тирани[214] по черзі    Всяк один одному знав класти закони свої. Ти, як на ноги спинавсь, і люду, й зброї мав обмаль,    Мав зате досить ума, досить розсудку ти мав. Війни з поважних причин ведучи, охочий до миру, [90]   В славі своїй ти сягнув, Риме, могуття вершин. Ти владарюєш, та головне — владарюєш по праву:    Ти й над накреслений злет, обранець долі, піднявсь. Не зрахувати трофеїв твоїх, оздоб величавих —    Зорям, що сипле їх ніч, легше б рахунок вести. Храм озирни — усе тут ряхтить, аж губляться очі,    Можна повірити: тут — селяться вишні боги. Що про повітряні арки скажу, струмки піднебесні?    Навіть Іріді туди, райдузі, не дотягтись. Радше не арки — гори, скажу, піднялися до неба — [100]   «Ось же Гігантів труди!»[215] — Греція певна була б. Рікам у мури свої, до міста, велиш завертати,    Пишні купальні твої спрагло п’ють води озер. Маєш, однак, і своїх удосталь жил водоносних:    Гомоном рідних джерел повниться місто усе. Неба дихання жарке вони холодять у спекоту,    Чистого плину ковток спрагу вгамує суху. Й це ще не все: гарячий потік, раптово пробишись,    Біля Тарпеї колись стримав напір ворогів[216]. Плив би й тепер він — випадком я цю подію назвав би, [110]   Він же порятував — й тут же під землю пірнув. Що вже скажу про гаї — не під небом, таки у палацах,    Де свої співи снують ховані тут же пташки? Рік тут, по колу йдучи, весні твоїй вічній радіє    Й на твої втіхи теплом дихає навіть зима. Риме, зведи ж лавроносне чоло! Свята твоя сивінь    Хай, повернувши снагу, закучерявиться знов! Хай золота діадема ряхтить у вінку вежоноснім[217],    Хай злотосяйний щит — мече невгасні вогні! Не пам’ятатимеш кривд — забудеш і лихоліття: [120]   Рани, що вже затяглись, гоїть зневажений біль. Звичай шануєш такий — у біді на добро уповати,    Шкоди твої — без утрат, як у небесних світил. Зорі, заходячи, — знов, негаснучі, бачимо, сходять,    Тоншає місяць, та знов — до заокруглення йде. Бренн, переможець при Аллії, ждав на покару недовго,    Рабством за свій договір лютий самніт заплатив. Стільки поразок було, а Пірра зумів ти прогнати,    Сам же оплакав свої славні бої Ганнібал.[218] Як не занурюй нетонучу річ — вона випірнає, [130]   Глибше зануриш її — випірне звідти стрімкіш. Факел униз поверни — запалає він іще дужче,    Так із-під гніту славніш ти пориваєшся ввись. Тож простирай у віки життєдайні римські закони    І лиш один не лякайсь нитки суворих сестриць[219]. Тисяча сто шістдесят за собою років лишив ти, —    Он і дев’ятий вже рік[220] поряд із ними стає, — Скільки попереду ще — межі не кластиме доля,    Поки триває земля й неба над нею намет! Те дає силу тобі, що інші розслаблює царства, [140]   Всупереч бідам рости — гасло відроджень твоїх. Хай же у жертву тобі впаде нечестиве те плем’я,    Хай же, охочий до зрад, ґет[221] затремтить у ярмі. Хай тобі щедру данину несуть упокорені землі,    Хай у скарбницю твою сипле чужинець дари. Рен[222] тобі вік нехай оре, а Ніл — орошує ниву,    Світ хай годує тебе — владаря, опікуна! Хай тобі Африка шле врожаї свої повноколосі,    Сонцем — своїм, а дощем, Риме, багатша твоїм[223]. Хай із латинської ниви зерно твої засіки повнить, [150]   Буйне вино хай пливе з-під гесперійських давил. Хай же і Тібр[224] у вінку переможному із очерету    Ромула внукам служúть водам накаже своїм. Без перешкод хай по них рясні пливуть тобі добра:    Звідси, зверху, — сільський, знизу — заморський товар. Путь же нам, Риме, одкрий в упогіднене Кастором море,    Хай Кітерея[225] для нас вигладить стежку морську. Милим якщо я тут був, шанував закони Квіріна[226],    Слухав священних отців, їхні думки поважав. А що мій меч не знаходив зла, за яке б мав карати, [160]   Люду належить за це, а не префекту[227] хвала. Чи на родимій землі я свою годину зустріну,    Чи, може, ще в якийсь день, Риме, угледжу тебе — Щастя перейде всі мрії мої, якщо ти мене, Риме,    Зволиш не вік і не два в пам'яті мати своїй.