Білий Бім Чорне вухо

Збігали дні. Бім їх уже не помічав. Він регулярно обстежував місто і вивчав його в усіх деталях.

Тепер він ходив заздалегідь наміченим маршрутом; коли б люди здогадалися, то вони могли б перевіряти за Бімом свої годинники. Якщо він був біля парку — п'ята година ранку, біля вокзалу — шоста, біля заводу — пів на восьму, на проспекті — дванадцята, на лівобережжі — четверта година дня і так далі.

З'явились і нові знайомі серед людей. Бім відзначив, що більшість із них — добрі, але такі йшли вулицями мовчки, а погані завжди багато балакали. Знайшов і людей, що пахли мастилом та залізом (раніше він зустрічав їх поодинці). Ці щодня, десь о восьмій ранку, пливли суцільним потоком у ворота, потім у двері будки.

Тут вони були гамірливі, мов граки, отож добрати, вважай, нічого не можна було, а втім, це й не цікавило Біма. Він сідав осторонь від потоку й дивився, і чекав.

— Гей, Чорне вухо! Привіт! — здоровкався кожного ранку хлопчина в синьому комбінезоні і викладав перед Бімом заздалегідь припасений згорток з їжею. — Живий-здоровий? Здрастуй. — І подавав Бімові свою добру людську лапу, грубу, але теплу.

Дехто мовчки простягав йому долоню, здоровкався й поспішав далі. Ніхто ні разу тут не скривдив Біма.

Тепер Бім потроху навчився розподіляти людей на сорти. Ось, наприклад, часто трапляється йому на дорозі дебела молодичка, ноги — пляшками, завжди така задоволена, бадьора, на обличчі щастя; але, зустрічаючись з Бімом, вона пирхала кішкою, плювалась, підіймала сумку з продуктами на рівень пишних грудей і щоразу твердила одне й те ж:

— Фе, яка гидота! Невже не можна подушити всіх собак, щоб не псували нерви? Ось вам, будь ласка, «моя міліція мене береже». Ще б пак! Убережуть… А тут кожен пес серед білого дня запросто може стягти з тебе спідницю. А що міліція? Міліції ми — п'ята нога собаці.

Через те що вона часто повторювала одне й те саме, Бім, по своїй простоті собачій, вирішив, що молодичку так і звуть — П'ята Нога. Але він знав напевно: до цієї підходити не можна. Хоч він і не розумів її слів, окрім її ж клички, зате він чув і бачив, тому й узяв за правило: до таких — ні кроку, не зв'язуватись. Потім він якось почав (чуттям, чи що?) визначати, кого треба обходити й цуратися. Добрих була величезна більшість, злих — одиниці, але всі добрі боялися злих. А от Бім — ні, не боявся, але йому було теж не до них. Пізнання людей розширювалося й поглиблювалося, а з собачої точки зору він уже не здавався якимсь вилощеним дилетантом та ідеалістом, готовим крутити хвостом перед кожним перехожим. Бім за короткий час став худющим, але серйозним псом, і в нього була життєва мета — шукати й чекати.

І ось одного разу рано-вранці, перевіряючи запахи одного з тротуарів, він аж остовпів від радощів. Він зупинився, пирхнув і побіг, мов скажений собака, нічого не тямлячи й не бачачи попереду. Але так могло здатися збоку, а насправді він біг свіжим слідом: тут пройшла Даша! Вона оце тільки-тільки була тут.

Слід привів його до вокзалу. Пройти в приміщення просто неможливо було: люди, люди й люди без краю; навіть на вулиці, біля якогось віконця, вони торсали одне одного, кричали, пихтіли, горлали, наче гончаки наздогнали зайця й геть роздирають його, не слухаючись ні гарапника, ні рогу. В такій обстановці просто неможливо було вловити Дашин слід — слід пропав, тоді Бім оббіг навколо вокзалу й вийшов на перон. Тут люди стояли групами біля дверей довгих будиночків на колесах, не гарчали, не штовхались, а навпаки, обнімалися, цілувалися і навіть танцювали в одному місці, біля дверей будиночка. Нікому не було діла до Біма, через те він вільно снував човником під ногами і зосереджено вчитувався в перон.