Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
— Як же ти вскочив, бідолахо? — спитав перший.
— Що ж робити? — спитав у першого другий.
Від них пахло майже так само, як від шоферів, обидва були у кашкетах з великими медалями.
— За зупинку нам попаде, хоч ми й поруч із станцією, — сказав перший.
— Тепер усе одно, — озвався другий і пішов у будочку.
Наш бідолашний Бім з інтонації зрозумів (не із слів): це його рятівники. Він чув, як пронизливо задзеленчав у будочці дзвінок, а за хвилину лещата відпустили лапу. Але Бім не ворушився, він заціпенів. Тоді його узяв чоловік і відніс за колію. Там Бім закрутився дзигою на місці, зализуючи розчавлені пальці. Одначе (які ж бо собаки спостережливі!) він чув гомін з вікон і дверей поїзда; тепер, не засліплений світлом, він бачив поїзд із темряви збоку; різні голоси повторювали слова «собака» і «мисливський», слова дуже зрозумілі.
Бім був вдячний хорошим, добрим людям. Ось так. Десь хтось перевів стрілку тієї колії, якою довірливо йшов Бім. І отому «хтось» тепер байдуже, що якомусь собаці затисло ногу й він став тепер калікою. І хай як там уже було, але тепер він уже ніколи не піде залізницею: це він зрозумів так само, як зрозумів ще в юності, що там, де біжать автомобілі, ходити не можна.
Бім пострибав на трьох ногах, змучений, покалічений. Він часто зупинявся і лизав занімілі й уже припухлі пальці хворої лапи, кров поступово перестала йти, а він усе лизав і лизав доти, доки кожен безформний палець став ідеально чистим. Це було дуже боляче, та іншого виходу не було; кожен собака це знає: боляче, але терпи, боляче, а ти люки, боляче, але мовчи.
… До рідних дверей він пришкутильгав далеко за північ. Немає! Знов немає слідів Івана Івановича. Бім хотів подряпатися в двері, як і завжди, та, як виявилося, не зміг: з хворою ногою не можна не тільки стати на задні лапи, але навіть і сісти, — тільки стояти на трьох ногах або, розпластавшись, лежати. Тоді він тицьнувся носом у куток дверей і перевірив запахи всередині: хазяїна не було. Отже, виїхав зовсім. Так він стояв довго, немовби підтримуючи головою ослабле тіло. Потім підійшов до дверей Степанівни і голосно, коротко, розпачливо сказав:
— Гав! (Я тут).
Степанівна вдарила руками об поли:
— Ох ти ж боже мій! Та де ж це тебе отак? — Відімкнула двері, впустила й зайшла з ним у його квартиру. — Ой ти, собако, собако, нещасний собако, що ж мені тепер з тобою робити? І що скаже Іван Іванович?
Бім тільки ліг був посеред кімнати, витягнувши ноги, але… Як це так? «Іван Іванович»? Бім підняв голову, через силу повернув її до Степанівни й дивився, дивився на неї, не зводячи очей, він виразно запитував: «Іван Іванович? Де?»
Степанівна не вміла поводитися з собаками, не знала, як годувати п доглядати, одначе вона вміла жаліти. Можливо, почуття жалю й допомогло їй тепер зрозуміти Біма, здогадатися, що слова «Іван Іванович» розбудили у хворого собаки проблиск надії.
— Так, так, Іван Іванович, — потвердила вона. — Зажди-но: я зараз прийду. — Квапливо вийшовши, вона одразу ж і повернулася з листом у руках, піднесла його до Бімового носа — Оце бачиш? Листа прислав Іван Іванович.
Бім, бідолашний Бім, ледь не померлий і воскреслий, роздушений і врятований, хворий і без надії, Бім затремтів. Він тицьнувся носом у листа, потім провів ніздрями по краєчках: так, так, так… ось він мідно притиснув пальцями конверт там-тут… Коли Степанівна підняла конверт з підлоги й вийняла з нього листа, Бім із зусиллям устав і потягнувся до неї; тепер видобула з того самого конверта зовсім чистий аркуш паперу й поклала перед Бімом. Він закрутив хвостом: тут написано запах пальців Івана Івановича, так, це він зумисне тер пальцями.
— Тобі ж оце прислав, — сказала Степанівна. — Так і пише: дайте Бімові цей чистий аркуш. — Вона показувала на папір, примовляючи: — Іван Іванович… Іван Іванович…
Бім раптом розслаблено опустився на підлогу й витягнувся, поклавши голову на аркуш. З його очей покотилися сльози. Бім плакав уперше в житті. Це були сльози надії, щасливі сльози, скажу я вам, найкращі у світі сльози, не гірші за сльози від радісних зустрічей і щастя.
… Дай боже, любий читачу! Але вір мені: сетер уміє сміятися і плакати.
… Степанівна починала розуміти собаку, але розуміла й те, що вона не впорається сама, не потягне, не зможе. Довго вона сиділа коло Біма й думала про своє життя. І так їй захотілося в село, де вона народилася й виросла, так стало тужно у цих кам'яних клітках, де люди роками не знають одне одного, хоч живуть в одному будинку, навіть в одному під'їзді. Проте догадалась-таки дати Бімові води.